Объяснение:
У горах Вірменії беруть свій початок дві річки: Євфрат і Тигр. Вони течуть на південний схід і впадають у Перську затоку. Країну, яка в давнину була розташована в середній і нижній течії цих двох річок, називають Дворіччям. Греки називали її Месопотамія, що їхньою мовою означає Межиріччя. За природними умовами Дворіччя поділяють на Північне (тобто Верхнє) та Південне (або Нижнє) Дворіччя.
Південне Дворіччя – це зона пустельного клімату. Влітку надто жарко: спека сягала 50 °C у затінку, а засуха тривала по 7–8 місяців. Нерідко піщані й пилові бурі вкривали пилом навколишні поля й гаї. Узимку (3–4 місяці) ураганні зливи перетворювали низини в непрохідні болота. Вони кишіли різноманітними комахами, які розносили чимало хвороб. Таким чином, у найдавнішу епоху територія Південного Дворіччя була малопридатна для розселення людей. Перші поселенці, мабуть, прибули сюди не добровільно, а гнані тяжкою необхідністю (нестачею харчів та натиском вороже налаштованих сусідів).
Люди оселялися на цій негостинній землі лише завдяки двом річкам – Тигру та Євфрату, які несли в пустелю таку життєдайну вологу. У давнину вони текли майже паралельно, тому їх називали ріками-близнюками. Розливи Євфрату і Тигру не такі, як Нілу, а короткі, бурхливі і часто несподівані. Коли навесні в горах Вірменії розпочинається танення снігів, обидві річки переповнюються, виходять з берегів і заливають околиці. Особливо небезпечна повінь під час припливу, коли вода в Перській затоці піднімається. Тоді води річок заливають усю країну. Саме у Дворіччі виник міф про Всесвітній потоп, який знищив майже все на Землі. Тому люди, які жили тут, перебували в постійному страху перед повінню. Коли вода поступово спадала, то залишався товстий шар масного мулу. Цей наносний ґрунт вельми родючий.
Если будет полезно поставте 5 звёзд, хорошего дня
Объяснение:
У горах Вірменії беруть свій початок дві річки: Євфрат і Тигр. Вони течуть на південний схід і впадають у Перську затоку. Країну, яка в давнину була розташована в середній і нижній течії цих двох річок, називають Дворіччям. Греки називали її Месопотамія, що їхньою мовою означає Межиріччя. За природними умовами Дворіччя поділяють на Північне (тобто Верхнє) та Південне (або Нижнє) Дворіччя.
Південне Дворіччя – це зона пустельного клімату. Влітку надто жарко: спека сягала 50 °C у затінку, а засуха тривала по 7–8 місяців. Нерідко піщані й пилові бурі вкривали пилом навколишні поля й гаї. Узимку (3–4 місяці) ураганні зливи перетворювали низини в непрохідні болота. Вони кишіли різноманітними комахами, які розносили чимало хвороб. Таким чином, у найдавнішу епоху територія Південного Дворіччя була малопридатна для розселення людей. Перші поселенці, мабуть, прибули сюди не добровільно, а гнані тяжкою необхідністю (нестачею харчів та натиском вороже налаштованих сусідів).
Люди оселялися на цій негостинній землі лише завдяки двом річкам – Тигру та Євфрату, які несли в пустелю таку життєдайну вологу. У давнину вони текли майже паралельно, тому їх називали ріками-близнюками. Розливи Євфрату і Тигру не такі, як Нілу, а короткі, бурхливі і часто несподівані. Коли навесні в горах
Вірменії розпочинається танення снігів, обидві річки переповнюються, виходять з берегів і заливають околиці. Особливо небезпечна повінь під час припливу, коли вода в Перській затоці піднімається. Тоді води річок заливають усю країну. Саме у Дворіччі виник міф про Всесвітній потоп, який знищив майже все на Землі. Тому люди, які жили тут, перебували в постійному страху перед повінню. Коли вода поступово спадала, то залишався товстий шар масного мулу. Цей наносний ґрунт вельми родючий.
Если будет полезно поставте 5 звёзд, хорошего дня
В период наивысшего расцвета в состав империи входили: Германия, являвшаяся её ядром, северная и центральная Италия, Нижние Земли, Чехия, а также некоторые регионы Франции. С 1134 года Священная Римская империя формально состояла из трёх королевств: Германии, Италии и Бургундии. С 1135 года в состав империи вошло королевство Чехия, официальный статус которого в составе империи был окончательно урегулирован в 1212 году. Империя была основана в 962 году королём Германии Оттоном I и рассматривалась как прямое продолжение античной Римской империи и франкской империи Карла Великого. Процессы изменения взаимоотношений центральной власти с субъектами, входившими в состав империи, за всю историю существования империи происходили с тенденциями к децентрализации власти. Империя всю свою историю оставалась децентрализованным образованием со сложной феодальной иерархической структурой, объединявшей несколько сотен территориально-государственных образований. Во главе империи стоял император. Императорский титул не был наследственным, а присваивался по итогам избрания коллегией курфюрстов. Власть императора никогда не была абсолютной и ограничивалась высшей аристократией Германии, а с конца XV века — рейхстагом, представлявшим интересы основных сословий империи.
В ранний период своего существования империя имела характер феодально-теократического государства, а императоры претендовали на высшую власть в христианском мире. Усиление папского престола и многовековая борьба за обладание Италией при одновременном росте могущества территориальных князей в Германии значительно ослабили центральную власть в империи. В период позднего Средневековья возобладали тенденции децентрализации. При таком развитии субъекты, входившие в империю, должны были стать полунезависимыми. Однако осуществлённая в конце XV — начале XVI века «имперская реформа» позволила увеличить влияние центральной власти и сформировать новый баланс власти между императором и сословиями. Кризис Реформации и Тридцатилетней войны в Европе был преодолён с ограничения власти императора и превращением общесословного рейхстага в главный элемент имперской конструкции. Империя Нового времени обеспечивала сохранение самостоятельности её субъектов, а также защиту традиционных прав и привилегий сословий. В империи существовали несколько конфессий, после Вестфальского мира католики империи были вынуждены не вести религиозных войн с протестантами. После окончания Тридцатилетней войны в империи не было тенденций к централизации власти. Развитие протестантских княжеств, в том числе по пути внутренней консолидации и становления собственной государственности, входило в противоречие со структурой империи, предназначенной, в том числе, для защиты от протестантов.
Несмотря на укоренение в ней протестантов, империя продолжала защищать католиков Европы от турок в войнах, занималась сохранением и защитой автономии католических земель.
В XVIII веке произошло уменьшение влияния центральных институтов имперской системы. Священная Римская империя просуществовала до 1806 года и была ликвидирована в ходе наполеоновских войн, когда был сформирован Рейнский союз, а последний император Франц II Габсбург отрёкся от престола.