Узнав о смерти Антония, Октавиан пролил приличествующую случаю слезу. Попутно он прочитал друзьям отрывки из своей переписки с Антонием, «чтобы они убедились, — по словам Плутарха, — как дружелюбно и справедливо писал он и с какою грубостью, с каким высокомерием всегда отвечал Антоний»[64]. По таким образом утверждению своего доброго имени в глазах современников и потомков, Октавиан отправил к Клеопатре для переговоров Прокулея, того самого, что прибыл к подножию гробницы в минуту смерти Антония. Он велел своему посланцу доставить Клеопатру живой, чтобы ее можно было провести в триумфальном шествии в Риме.
Любопытно, что Антоний успел перед смертью дать Клеопатре совет довериться Прокулею. Но Антоний сделал это напрасно, а Октавиан слишком понадеялся на красноречие своего посланца. Клеопатра отказалась впустить его в гробницу. Прокулей ограничился переговорами, прославляя доброту и милосердие Октавиана и не скупясь на обещания.
В этих трагических переговорах Клеопатра не требовала ничего для себя лично. Она просила лишь ручательства, что египетский трон перейдет по наследству к ее детям. В душе Клеопатры, надо полагать, произошел перелом. Весной она еще могла, мечтая о власти, цепляться за Цезариона, вступавшего в пору зрелости. Но сейчас она помышляла лишь о будущем династии. Себя она в расчет не принимала. Единственный козырь в переговорах с Октавианом — это возможность распорядиться собственной жизнью по своему усмотрению. Однако Октавиан стремился лишить ее этого преимущества. Он посылает следом другого приближенного, Галла, который тоже вступает в переговоры, тоже не скупится на обещания и вовлекает Клеопатру в дискуссию, в то время как Про-кулей приставляет лестницу с противоположной стороны усыпальницы, где находится то самое окно, через которое царица и ее служанки втянули наверх умирающего Антония. Хитрость удается. Прокулей врывается в комнату Клеопатры и успевает выхватить у нее из рук кинжал, которым она пыталась заколоться.
Афіни стали державою рабовласницької демократії, яку очолювали обрана народними зборами громадян Рада п'ятисот, геліея (громадський суд) і Колегія з 10 стратегів.
Права й обов'язки громадян визначалися за майноним цензом. Експлуатація рабів, яких привозили до Афін і чисельність яких зростала, стала основою економіки.
Подальший розвиток Афін тісно пов'язаний зі зростанням морської могутності, з перемогою у греко-перських війнах, організацією Першого Афінського морського союзу (Делоський союз) і створенням Афінської морської держави, до якої належало близько 200 союзних міст-держав.
Найвищий розквіт Афінської держави та піднесення її могутності припадає на час правління Перікла (443—429 рр. до н. є.). Афінська конституція цього періоду не зазнала помітних змін, але з ліквідацією май-еювого цензу і запровадженням оплати державних посад всі корінні громадяни Аттики чоловічої статі мали право брати участь в управлінні державою. Афіни перетворилися на центр не лише економічного і політичного, а й культурного життя Давньої Греції.
За часів Перікла жили такі видатні вчені, письменники і художники, як Геродот, Анаксагор, Софокл, Філій та ін., було відбудовано Акрополь, споруджено його головний храм Парфенон тощо.
Агресивна зовнішня політика Афінської держави, спрямована на здобуття гегемонії в Греції, на економічне та політичне панування в інших районах Середземномор'я, наштовхнулась на сильного суперника — Спарту, що зрештою призвело до Пелопоннеської війни (431—404 до н. є.), яка закінчилася поразкою Афін і розпадом Афінської морської держави. УIV ст. до н. є. Афінська держава переживала глибоку кризу, її спроби відновити свою могутність шляхом у творення ДругогоАфінського морського союзу успіху не мали.
У 338 р. до н. є. Афінська держава, разом з іншими державами Греції, була завойована Македонією.
За афінською традицією, поліс виник в результаті так званого сінойкізму — об'єднання відособлених родових громад Аттики навколо Афінського акрополя (де ще в мікенську епоху існувало укріплене поселення і «палац» у 16 — 13 століттях до н. е.). Проведення сінойкізму давньогрецький переказ приписує напівміфічному царю Тесею, синові Егея (за традицією, близько 13 століття до н. е., в дійсності ж процес сінойкізму протікав впродовж кількох століть з початку 1-го тисячоліття до н. е.). Тесеєві приписується введення найдавнішого ладу афінської громади, поділ її населення на евпатридів, геоморів і деміургів.
Висновок: Отже можна сказата, що влада та кулятура у Афнської держави було досить гарно розвинено.
Объяснение: