Началом периода экономического чуда считается денежная реформа в Тризонии 1948 года, приведшая к замене рейхсмарки немецкой маркой в качестве законного средства платежа. Отличительными чертами периода были низкий уровень инфляции, сокращение количества безработных (до 0,7 %), высокие темпы роста ВВП (до 8 % в год) и значительный рост промышленного производства. «Отцом» политики, приведшей к «чуду», считается Людвиг Эрхард, занимавший пост министра экономики в правительстве канцлера Конрада Аденауэра. Результатами экономического чуда стали ликвидация товарного дефицита, быстрое восстановление разрушенной войной промышленности и инфраструктуры страны, возвращение её на мировые рынки, возрастание уровня жизни населения и превращение ФРГ уже к середине 1950-х годов в одну из наиболее развитых стран Европы. В период с конца 1950-х по начала 1960-х годов «чудо» было подкреплено также принятием нескольких законов, обеспечивавших социальные гарантии населению (в частности, Закон о социальной года).
По смерті свого батька в 768-у і брата в 771-у році 27-річний Карл з династії Піпінідів став одноосібним правителем держави франків, германського союзу племен, що населяли правобережжя Середнього і Нижнього Рейну, зі столицею у місті Аахен. Від природи войовничий і амбіційний, Карл більшу частину життя присвятив війнам з метою підкорити сусідні землі і ще за життя був названий Великим — із 46 років свого правління 44-и він провів у військових походах, особисто очолюючи 27 із 53 з них. Карл підкорив Фрізію, Тюрінгію, Лангобардію, Саксонію, північні Піренеї, Баварію, Карінтію, до свого титулу Короля франків додав ще й титули герцога Баварії та Короля лангобардів і створив в межах своїх володінь автономні Королівство Аквітанія та Іспанську марку.
Як і його батько, який свого часу заручився підтримкою папи Захарія, узурпуючи владу Меровінгів, за що допоміг йому стати правителем Папської держави в серединній Італії, Карл надавав великого значення добрим стосункам з Святим престолом. У 774 році папа Адріан I на знак подяки за повалення короля лангобардів Дезидерія, який загрожував Риму, проголосив Карла римським патрицієм, а в 781-у — коронував трирічного Людовика, сина Карла, на престол Аквітанії, а чотирирічного Карломана — на новостворене Італійське королівство, за що Карл підтвердив права папи на подаровані Піпіном Коротким землі.
Спадкоємець Адріана, обраний 26 грудня 795 року папою Лев III, з перших же днів свого понтифікату висловив підтримку Карлу й до листа з повідомленням про обрання на папський престол додав ключі від сповідальні Святого Петра і штандарт Риму. У відповідь папа отримав щедрі подарунки зі скарбів, які Карл захопив у аварів.
У 799 році знатні римляни влаштували проти Лева III змову, 25 квітня схопили його під час урочистої процесії і, погрожуючи осліпленням, зажадали від нього зречення понтифікату. Від тортур і смерті папу врятувало втручання Вінігіза, франкського герцога Сполето. З його до вибравшись з Риму, Лев III подався у Падерборн в Саксонії, де був з великою пошаною прийнятий Карлом, вислуханий і під охороною доправлений назад у Вічне Місто. У листопаді 800 року Карл особисто прибув до Риму, щоб провести розслідування висунутих проти папи звинувачень у перелюбстві і клятвопорушенні. Були заслухані обидві сторони, після чого 23 грудня Лев ІІІ публічно присягнув на Євангелії у чистоті своїх помислів. Цього виявилось достатньо, щоб з папи були повністю зняті всі підозри.
Через два дні, 25 грудня 800 року, Карл і Лев III разом прийшли на Різдвяне богослужіння у базиліку Святого Петра. Як стверджує літописець короля франків Ейнгард, коли Карл стояв на колінах, молячись біля вівтаря, несподівано для всіх папа увінчав його імператорською короною, після чого під оплески присутніх у храмі і вигуки «Хай живе і перемагає Карл Август» здійснив ритуал обмивання ніг імператору римлян.
«Карл милостивий найясніший, милістю Божою великий володар-миротворець, імператор римлян, король франків і лангобардів» — Повний імператорський титул Карла Великого За задумом, очевидно обопільним, імператорський титул Карла мав символізувати неперервність лінії імператорів від римського Октавіана Августа до константинопольського Костянтина VI Сліпого, поваленого в 797 році, і ставив під сумнів легітимність правління його матері-узурпаторки Ірини Афінської, яка прийняла титул «базилевс базилеон» («цар царів»), але як жінка, не могла командувати армією і, відповідно, не могла бути імператрицею. Для Святого Престолу імператорська гідність Карла теж була вигідна — папа римський мав значно менший авторитет, ніж підтримуваний багатою і могутньою державою Константинопольський патріарх, і захист, наданий Леву ІІІ Державою франків, й підвищення її статусу був сприятливим для папства.
Началом периода экономического чуда считается денежная реформа в Тризонии 1948 года, приведшая к замене рейхсмарки немецкой маркой в качестве законного средства платежа. Отличительными чертами периода были низкий уровень инфляции, сокращение количества безработных (до 0,7 %), высокие темпы роста ВВП (до 8 % в год) и значительный рост промышленного производства. «Отцом» политики, приведшей к «чуду», считается Людвиг Эрхард, занимавший пост министра экономики в правительстве канцлера Конрада Аденауэра. Результатами экономического чуда стали ликвидация товарного дефицита, быстрое восстановление разрушенной войной промышленности и инфраструктуры страны, возвращение её на мировые рынки, возрастание уровня жизни населения и превращение ФРГ уже к середине 1950-х годов в одну из наиболее развитых стран Европы. В период с конца 1950-х по начала 1960-х годов «чудо» было подкреплено также принятием нескольких законов, обеспечивавших социальные гарантии населению (в частности, Закон о социальной года).