Шляхетська демократія (пол. Demokracja szlachecka) — політична система, що існувала в XVI -XVIII століттях в Королівстві Польському, а після в Речі Посполитій. Характеризується наявністю широких прав дворянства ( шляхти) в управлінні країною.
Шляхетська демократія з певною часткою умовності являє собою варіант представницької демократії з тією різницею, що народом в Речі Посполитій вважалося не все населення, лише шляхта (в принципі, цей політичний режим можна назвати і олігархією). У той же час, Річ Посполита не була республікою (хоча і називалася Річ Посполита, тобто республіка), так як державу очолював довічно обраний монарх. Право вибору монарха належало Сейму — шляхетському представницькому зібранню. Представництво сейму забезпечувалося участю в його складі депутатів від дрібніших зборів шляхти — земських сеймиків. Депутати обиралися шляхтою певного регіону і отримували від сеймику інструкції, в яких прописувалося, як їм голосувати на вальному (загальному) сеймі. Після закінчення загального сейму знову скликалися сеймики, на яких депутати звітували перед шляхтою ( реляційні сеймики).
По Нешавських статутах 1454 сеймики отримали від короля Казимира IV Ягеллона широкі права на участь у загальнодержавних справах. До складу сейму входили король, члени посольської ізби та сенату. В посольській ізбі засідало 170 депутатів, обраних на сеймиках (предсеймових). Сенат не був виборним органом і складався з членів Королівського Ради — панів радних. До них належали ряд вищих духовних і світських сановників. Король вважався третім станом і скликав засідання. Вальний сейм повинен був збиратися кожні два роки на термін шість тижнів.
Шляхетська демократія. Перехід до фільварково-панщинного господарства сприяв економічному й політичному посиленню шляхти. До того ж питома вага дворянства в загальній масі польського населення була значно вищою, ніж в інших європейських країнах. Цими обставинами й пояснювалася політична активність польської шляхти та її інтерес до державних справ. На межі ХV-ХVІ ст. у Польщі завершилось оформлення станової монархії: у країні діяв двопалатний сейм. Верхня палата — сенат — включала представників вищого духовенства та магнатів, зайнятих на високих державних посадах. До нижньої палати — посольської ізби — входили депутати, обрані на сеймиках — з'їздах місцевої шляхти. Селяни та міста від участі в сеймі повністю усувались. Головну роль у ньому дедалі більше перебирала на себе шляхта. Сейм міг не тільки впливати на рішення короля, але навіть обмежувати його дії. У свою чергу, поведінка сейму залежала від позиції сеймиків. До того ж, хоч з XIV ст. у країні правили лише представники династії Ягеллонів, королівська влада залишалася виборною. Все це надавало своєрідності державному устрою Польщі.
Всередині дворянського стану, між можновладцями і шляхтою, точилася боротьба за вплив на короля. У 1530 р. вона вилилася у відкрите політичне протистояння. Поштовхом до нього послужило те, що літній король Сигізмунд І (1506-15-48), за наполяганням своєї дружини-італійки Бони Сфорца, провів обрання і коронацію їхнього дев'ятирічного сина Сигізмунда Августа. Це суперечило традиції, адже нового короля можна було обирати лише після смерті його попередника. Стало зрозуміло, що здійснено спробу замінити виборну монархію спадковою. Обурена шляхта звинуватила Сигізмунда І в порушенні законів, але далі цього не пішло.
Сигізмунд ll Август (1548–1572) продовжив лінію батька, через що між ним і шляхтою виник конфлікт. Проте коли королю знадобилися гроші для ведення війни, а отримати їх він міг лише за згоди шляхти, монарху довелося піти на поступки. На подив усього сейму Сигізмунд Август з'явився на його засідання не в звичному для нього модному італійському, а в шляхетському вбранні. До того ж він звернувся до сейму польською мовою, а не латиною, як завжди. То були символічні ознаки зміни позиції короля, його прагнення домовитись зі шляхтою. Результатом компромісу стало затвердження принципу обрання польських королів.
Після смерті Сигізмунда II Августа, останнього з династії Ягеллонів, польським королем обрали французького принца Генріха Валуа (1573–1574). Перед вступом на трон він заприсягcя не порушувати законів Речі Посполитої. Король був зобов'язаний кожні два роки скликати сейм, не міг без його згоди оголошувати війну, укладати мир, видавати закони, скликати ополчення. Відмова монарха від виконання своїх зобов'язань звільняла шляхту від покори йому. Таке посилення позицій шляхти мало наслідком введення в дію принципу «вільного вето» (заборони). Якщо хоча б один із депутатів сейму вимовляв: «Не дозволяю», рішення не приймалось, навіть коли всі інші за нього проголосували. Почалися постійні зриви в роботі сейму. Нерідко траплялось, що депутати роз'їжджались по своїх маєтках, так нічого й не вирішивши. Саме тоді стали казати, що Польща тримається непорядком.
26 декабря 1825
14 (26) декабря 1825 г. в Петербурге произошло восстание, организованное группой дворян-единомышленников с целью превращения России в конституционное государство и отмены крепостного права.
С утра 14 (26) декабря на заснеженную Сенатскую площадь стали собираться восставшие войска. Первыми пришли солдаты лейб-гвардии Московского полка во главе с А. Бестужевым, позже к ним присоединились моряки Гвардейского экипажа и лейб-гренадёры. Они должны были заставить Сенат отказаться от присяги Николаю и предложить опубликовать манифест к русскому народу, составленный членами тайного общества.
Однако план действий, выработанный накануне, с первых минут был нарушен: сенаторы присягнули императору Николаю рано утром и уже разошлись, на место сбора пришли не все намеченные военные подразделения, выбранный диктатором С. П. Трубецкой вообще не появился на Сенатской площади.
Тем временем Николай I стягивал войска к площади, оттягивая переход к решительным действиям. Петербургский военный генерал-губернатор, герой Отечественной войны 1812 г. М. А. Милорадович предпринял попытку уговорить восставших сложить оружие, но был смертельно ранен выстрелом П. Г. Каховского.
В пятом часу дня Николай I отдал приказ открыть артиллерийский огонь. Было сделано семь выстрелов картечью — один поверх голов и шесть в упор. Солдаты обратились в бегство. М. А. Бестужев попытался, построив бегущих по льду Невы солдат в боевой порядок, организовать захват Петропавловской крепости, но его замысел не удался.
К вечеру того же дня правительство полностью подавило восстание. В результате мятежа погибли 1 тыс. 271 человек, в их числе 9 женщин и 19 малолетних детей.
В результате проведённого по делу декабристов следствия пятеро из них — П. И. Пестель, К. Ф. Рылеев, С. И. Муравьёв-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмин и П. Г. Каховский — были приговорены к смертной казни через повешение. Ранним утром 13 (25) июля 1826 г. на валу кронверка Петропавловской крепости приговор был приведён в исполнение. Многих участников восстания и членов тайных обществ, имевших отношение к его подготовке, отправили в ссылку и на каторгу в Сибирь.
В 1856 г. оставшиеся в живых декабристы были помилованы.