Печеніги. У X—XIII ст. східноєвропейські степи стали ареною дій кочівників. Велика посуха, що перетворила степову зону Азії на пустелю, примусила кочівників просуватися на захід в пошуках нових пасовищі.До середини IX ст. печеніги жили у заволзьких степах і були частиною племінного об'єднання тюрок-огузів. Згодом під тиском гузів печеніги були вимушені перетнути Волгу й заглибитися в східноєвропейські степи.Розбивши угорців, печеніги стали повними господарями величезної території. За повідомленням Константина Багрянородного, на середину X ст. територія печенігів поширювалася від нижньої течії Дунаю, навпроти Сілістрії, до міста Саркела на Дону. Печеніги почали відігравати досить помітну роль в історії Візантії й народів Центральної та Східної Європи, їх могутність була такою, що народи сусідніх з ними територій не могли ні воювати, ні торгувати, якщо не були з ними в мирі.
Візантійський імператор Константин Багрянородний у своєму повчанні до сина, яке він назвав "Про управління державою", пише, "що василевс використає силу цього народу (печенігів. — Л. Г.) проти них (русів, угорців, — Л. Г.), коли вони рушать на ромеїв".Розпочата війна з печенігами тривала до 997 р. В результаті Русь змушена була зміцнювати кордони лісостепу валами та містами. "И нача ставити (Володимир. — А. Г.) городы по Десне, и по Востри, по Трубешеви, и по Суле и по Стугне...".
Останній з описаних літописом нападів на Русь печеніги здійснили у 1036 р. Вони взяли в облогу Київ. Битва відбулася на місці, де пізніше було закладено собор Св. Софії. "И бе сеча зла и одва одолев к вечеру Ярослав. И побегоша печенези розно и не ведахуся камо бежаче и овии бегающе топяху в Ситомле, иней же во инех реках и тако погибоша, а прок их прибегоша и до сего дня".
З 1087 по 1091 рр. військові зіткнення печенігів з Візантією перетворилися на постійну війну, в результаті якої візантійці зазнали кілька великих поразок. Ситуація склалася настільки критична, що Олексій Комнін був змушений звернутися по до до всіх християнських країн Західної Європи, пообіцявши натомість багатства візантійської казни та храмів. У 1091 р. на до прийшли половецькі хани Боняк і Тугоркан.
Торки. На початку XI ст. на місцях проживання печенігів у східноєвропейських степах з'являється нова хвиля кочівників — "торки" давньоруських літописів, "узи" — візантійських хронік або "огузи" (гузи) творів східних авторів. До цього гузи займали величезні території степів Північного Туркменістану та Південно-Західного Казахстану, у зв'язку з чим цей край отримав назву "Гузькі степи" ("Дешт-і-гуззан"). У X ст. в огузьких племенах стався розкол, причину якого деякі дослідники вбачають у прийнятті ісламу частиною огузів.
Огузький хан Сельджук, який перебував на службі у хозарського кагана і втік від нього, очолив групу огузів, що відокремилася, прийняв іслам і став засновником династії Сельджукідів. Його сепаратистські дії призвели до того, що огузи поділилися на два угруповання: північне (янгикентське) та південне (сельджуцьке). Північне угруповання східні автори почали називати огузами, а південне — туркменами.
Половці. Одночасно з торками на історичній арені з'являються половці давньоруських літописів — народ, що залишив глибокий слід в історії не лише Київської Русі, а й інших держав Східної і ПІвденно-Західної Європи, Африки, Малої Азії. Західні джерела називали їх "кумани", "комани", східні — "кипчаки". У X ст. вони входили до складу кімакського племінного союзу, що проживав у верхній течії р. Іртиш.
Ладислав IV (Ладислав-Половець) — син Стефана й половчанки засвоїв половецькі звичаї та культуру. За його часів вплив половців настільки зріс, що сам Папа, загрожуючи анафемою, примусив Ладислава у 1279 р. прийняти конституцію про права й обов'язки половців, якою кочівники зобов'язувалися змінити б життя, осісти на землю, не жити в наметах, не поклонятися ідолам і обов'язково хреститися. Однак половці ще довго не могли повністю відмовитися від кочового життя і лише на початку XV ст. перетворилися на осілих землеробів.
У Болгарію половці почали проникати ще до монгольської навали. У 70-ті роки XII ст. два брати-половці Асен і Петро за підтримки
Колониальная система консервировала отставание колониальных владений и зависимых стран, обрекала их на прозябание и отсталость. В XVI—XVIII вв. до промышленного переворота колониальная политика сводилась в основном к расхищению местных богатств, рабочей силы, а неэквивалентная торговля с колониями носила исключительно потребительский, примитивный характер. Для первого периода колонизации было характерно почти полное отсутствие какой-либо созидательной деятельности колонизаторов. Даже ирригационное строительство не поддерживалось. Сельское хозяйство разрушалось. Результатом ограбления были голод и смерть миллионов людей. По данным британской Ост-Индской компании, в Бенгалии в начале 70-х годов XVIII в. от голода умерло 10 млн человек, или треть населения.
Установление регулярных экономических связей между метрополиями и колониями привело к изменению организационных форм эксплуатации колоний. Промышленный капитал постепенно добился ликвидации привилегий могущественных торговых компаний. Колонии были подчинены непосредственному контролю государства-метрополии. Однако чисто меркантилистские традиции преобладали до конца XIX в.
По мере развития машинного производства метрополии превращали колониальные владения в рынки сбыта своих товаров. Например, британский экспорт хлопчатобумажных тканей в Индию с 1618 по 1835 гг. увеличился в 65 раз. В середине XIX в. туда направлялась 1/4 экспортируемых тканей. Дешевые промышленные товары западных стран разоряли местное ремесленное производство. Так, Индия, бывшая экспортером хлопчатобумажных тканей, изделий из стекла и металла, превратилась в их импортера, поглощая значительную часть британского экспорта. Колонизаторы ввели дискриминационные внутренние налоги на производство, транспортировку и торговлю товарами местного производства (15—17%), подрывая национальное производство.
Превратив колонии в рынки сбыта товаров метрополий, колонизаторы нарушили органическую связь между ремеслом и земледелием в общине. Разрушение ремесленного производства в городе и деревне не сопровождалось соответствующим увеличением мануфактурной промышленности, а приводило к росту аграрного перенаселения, к консервации и укреплению общинных отношений.
МПравление Павла I имеет противоречивую оценку современников. Оказавшись у власти в зрелом возрасте, он незамедлительно приступает к реализации задуманных реформ. Павел I родился 20 сентября 1754 года в городе Петербурге. Детство его под чутким влиянием бабушки – Елизаветы Петровны. Благодаря ее наставлениям, он получил хорошее образование, разбирался в математике, свободно владел несколькими языками. К тому же Павел был глубоко верующим человеком, почитающим идеи рыцарства и чести. Все эти качества отразятся на характере правления будущего императора. В 1762 году в результате дворцового переворота, устроенного Екатериной, умирает отец Павла, Петр III. Цесаревич должен был взойти на престол, но этого не происходит. Власть сосредотачивается в руках его матери, Екатерины II. С достижением совершеннолетия наследник все же надеется стать законным правителем, но мать отстраняет его от государственных дел и отсылает в Гатчину, где он и живет затворником, пытаясь выстроить свою модель государства. Долгожданную власть Павел I получает только после смерти Екатерины, в 1796 году.
Печеніги. У X—XIII ст. східноєвропейські степи стали ареною дій кочівників. Велика посуха, що перетворила степову зону Азії на пустелю, примусила кочівників просуватися на захід в пошуках нових пасовищі.До середини IX ст. печеніги жили у заволзьких степах і були частиною племінного об'єднання тюрок-огузів. Згодом під тиском гузів печеніги були вимушені перетнути Волгу й заглибитися в східноєвропейські степи.Розбивши угорців, печеніги стали повними господарями величезної території. За повідомленням Константина Багрянородного, на середину X ст. територія печенігів поширювалася від нижньої течії Дунаю, навпроти Сілістрії, до міста Саркела на Дону. Печеніги почали відігравати досить помітну роль в історії Візантії й народів Центральної та Східної Європи, їх могутність була такою, що народи сусідніх з ними територій не могли ні воювати, ні торгувати, якщо не були з ними в мирі.
Візантійський імператор Константин Багрянородний у своєму повчанні до сина, яке він назвав "Про управління державою", пише, "що василевс використає силу цього народу (печенігів. — Л. Г.) проти них (русів, угорців, — Л. Г.), коли вони рушать на ромеїв".Розпочата війна з печенігами тривала до 997 р. В результаті Русь змушена була зміцнювати кордони лісостепу валами та містами. "И нача ставити (Володимир. — А. Г.) городы по Десне, и по Востри, по Трубешеви, и по Суле и по Стугне...".
Останній з описаних літописом нападів на Русь печеніги здійснили у 1036 р. Вони взяли в облогу Київ. Битва відбулася на місці, де пізніше було закладено собор Св. Софії. "И бе сеча зла и одва одолев к вечеру Ярослав. И побегоша печенези розно и не ведахуся камо бежаче и овии бегающе топяху в Ситомле, иней же во инех реках и тако погибоша, а прок их прибегоша и до сего дня".
З 1087 по 1091 рр. військові зіткнення печенігів з Візантією перетворилися на постійну війну, в результаті якої візантійці зазнали кілька великих поразок. Ситуація склалася настільки критична, що Олексій Комнін був змушений звернутися по до до всіх християнських країн Західної Європи, пообіцявши натомість багатства візантійської казни та храмів. У 1091 р. на до прийшли половецькі хани Боняк і Тугоркан.
Торки. На початку XI ст. на місцях проживання печенігів у східноєвропейських степах з'являється нова хвиля кочівників — "торки" давньоруських літописів, "узи" — візантійських хронік або "огузи" (гузи) творів східних авторів. До цього гузи займали величезні території степів Північного Туркменістану та Південно-Західного Казахстану, у зв'язку з чим цей край отримав назву "Гузькі степи" ("Дешт-і-гуззан"). У X ст. в огузьких племенах стався розкол, причину якого деякі дослідники вбачають у прийнятті ісламу частиною огузів.
Огузький хан Сельджук, який перебував на службі у хозарського кагана і втік від нього, очолив групу огузів, що відокремилася, прийняв іслам і став засновником династії Сельджукідів. Його сепаратистські дії призвели до того, що огузи поділилися на два угруповання: північне (янгикентське) та південне (сельджуцьке). Північне угруповання східні автори почали називати огузами, а південне — туркменами.
Половці. Одночасно з торками на історичній арені з'являються половці давньоруських літописів — народ, що залишив глибокий слід в історії не лише Київської Русі, а й інших держав Східної і ПІвденно-Західної Європи, Африки, Малої Азії. Західні джерела називали їх "кумани", "комани", східні — "кипчаки". У X ст. вони входили до складу кімакського племінного союзу, що проживав у верхній течії р. Іртиш.
Ладислав IV (Ладислав-Половець) — син Стефана й половчанки засвоїв половецькі звичаї та культуру. За його часів вплив половців настільки зріс, що сам Папа, загрожуючи анафемою, примусив Ладислава у 1279 р. прийняти конституцію про права й обов'язки половців, якою кочівники зобов'язувалися змінити б життя, осісти на землю, не жити в наметах, не поклонятися ідолам і обов'язково хреститися. Однак половці ще довго не могли повністю відмовитися від кочового життя і лише на початку XV ст. перетворилися на осілих землеробів.
У Болгарію половці почали проникати ще до монгольської навали. У 70-ті роки XII ст. два брати-половці Асен і Петро за підтримки