Объяснение:
В данной статье на основе архивных и литературных источников рассмотрены факты строительства военных укреплений в глуби казахской степи. В 20-е годы ХIХ века началось строительство военных укреплений в глуби казахской степи. Не считаясь с интересами коренных жителей казахской степи, царское правительство проводило грабительскую земельную политику на территории, контролируемой войсками Отдельного Сибирского корпуса.
В первой трети ХIХ века в итоге территориальной экспансии общая площадь земель Сибирского войска составляла 5 млн. десятин, только ему принадлежало право рыболовства на Иртыше и озере Зайсан. Казачеству были отданы самые лучшие участки казахской степи. В Кокчетавском уезде казаки занимали наиболее плодородную центральную и южную части, где чернозем достигал толщины почти одного аршина, с обильными водными источниками, ценными лесами, разнообразной фауной, огромными площадями хвойных деревьев, с березовыми колками, горными хребтами, сосновыми борами с чистым и здоровым воздухом.
Здесь располагались казачьи станицы Арыкбалыкская, Акан-Бурлукская, Кокчетавская, Котыркольская, Лобановская, Щучинская, выселки Аиртавский, Имантовский, Якши-Янгиставский и другие. В Акмолинском уезде казаки занимали степное пространство между реками Ишимом и Тоболом с плодородным черноземом площадью 1,5 млн. десятин, обильными луговыми травами. Выявлена карательная политика царского самодержавия в процессе казачьей колонизации Казахстана. Не ограничиваясь только законными методами обогащения, командиры подразделений Отдельного Сибирского корпуса занимались и откровенным вымогательством и поборами при пропуске скота внутрь линии.
На основе проведенного исследования автор предлагает примерную оценку действиям царской России в первой половине ХIХ в. в Казахстане. Политика царского правительства обрекала казахские массы на бесконтрольную эксплуатацию и ограбление местными властями, нищету, вынуждая казахскую бедноту продавать своих детей линейным казакам и даже «добровольно» вступать в казачье сословие, принимать христианство.
Державоутворення для населення українських земель хронологічно не
збіглося з формуванням їх. нації. І формально, і об’єктивно це незалежні
процеси. Більше того, зникнення (а фактично ліквідація) основних
елементів середньовічної етнічної державності на Україні як наслідок
централізаторської політики царизму, особливо Петра І й Катерини II,
відбувається водночас з появою у надрах народності первісних ознак
буржуазної нації. Та, як це не парадоксально на перший погляд, без
розгляду феодальної держави (хоча б у загальних рисах) не можна в усій
повноті усвідомити потенційні можливості українців при збереженні своєї
національної самобутності, забезпеченні власного існування як. етносу. В
період виникнення нації традиції усього попереднього розвитку
продовжували позначатись на багатьох сферах духовного життя місцевого
населення, навіки відкладалися у людській пам’яті. .
І все ж історичні реалії були такими, щоб українська феодальна
державність з яскраво вираженими етнічними рисами у середині XVII ст.
існувала уже в завершеному вигляді (це не суперечить тому факту, що
окремі органи управління ще формувалися або не були законодавче
закріплені) *. Народна ініціатива в один із найскладніших і переломних
етапів історії створила життєздатний суспільно-політичний організм, який
став важливим засобом у справі мобілізації всіх сил для відсічі
польсько-шляхетської експансії та об’єднання (як передбачалося) України
з Росією. Разом із тим не можна ігнорувати соціальний характер
Української держави, яка стала надійним інструментом проведення політики
козацької старшини і придушення антифеодальних виступів
селянсько-козацьких мас.
Нарешті ще одне питання, яке потребує якнайпильнішої уваги і виваженого
розгляду. Йдеться про подальший розвиток державності на Україні після
1654 р. Відомо, що царський уряд визнав якнайширшу автономію українських
земель у складі Росії («Березневі статті» 1654 р), Однак юридична норма
в цьому випадку докорінним чином відрізнялася від реального життя.
Існування автономних прав України, закріплених політичними актами
гетьмана з царськими урядовцями, не могло бути ні довготривалим, ні
міцним, і справа тут не тільки у «злодійстві» та «підступності»
російських царів чи «безхарактерності» та «слабовольності» українських
гетьманів, а й у впливі об’єктивних історичних факторів. Саме життя
досить часто вносило свої корективи та зміни. Так, у XVIII ст.
збільшення населення на Запоріжжі й ускладнення в зв’язку з цим функцій
управління та суду зумовили появу тут нових
1)Направить все силы на отражение джунгарской агрессии окончательно разносить их объединить раздробленное Казахские хамство и укрепить его
2)Конец 1731 года Абулхаир обещает хату Среднегожуза Самеке за принятие российского рождества обеспечить безопасность региона с российских войск
Последствия:
1)Они лишились исконных кочевий в районах р. Урал, Ишим, Тобы и Ишим, усилился колониальный гнет , над независимость казахов нависла новая угроза
2) А. И. Тевкелев вместе с царской грамотой о принятии подданства привез множество дорогих подарков казахском боям