белорусская народническая петербургская группа в 1880-е годы.
Объяснение:
Группа теоретически обосновывала существование белорусской нации, в своей программе выдвигала требование социального и национального раскрепощения белорусского народа, которое связывало с победой народной революции в России, переходом власти Учредительному собранию и образованием национальных автономий
Группа поддерживала связь с Северо-Западной организацией «Народной воли», созданной в Вильно (1882) по инициативе Исполкома «Народной воли» и объединяющей народнические кружки Виленской, Витебской, Гродненской, Ковенской и Минской губерний, а именно с её руководителями ― А. Лисовской, М. Чикаидзе, Е. Айзенбергом и И. Лампе. Есть свидетельства о связях группы «Гомон» с народовольцами М. П. Овчинниковым, М. Э. Янчевским, П. Ф. Якубовичем
В 1884 году группа выпускала на русском языке нелегальный гектографичный журнал «Гомон» с подзаголовком «Белорусский социально-революционный обзор». Журнал призывал к борьбе с самодержавием в содружестве с российскими революционерами, печатали корреспонденцию с мест. «Мы — белорусы и должны бороться за местные интересы белорусского народа и федеративную автономию страны, — пишется в первом номере журнала. — Мы — революционеры, потому что, разделяя программу борьбы Народной воли, считаем необходимым принять участие в этой борьбе; мы — социалисты, ибо нашей главной целью является экономическое улучшение страны на основе научного социализма». Впервые была озвучена мысль о самостоятельности белорусской нации. Авторы журнала «Гомон» относили белорусов к разряду «плебейских наций» — наций, которые, подобно славянским народностям в Австрии и финнам в Финляндии, не имеют своей национальной элиты (интеллигенции). При этом, по мнению авторов, белорусы — это самобытный народ, у которого есть свои язык, культура, быт, предания, собственное историческое и территория, образующая единый экономический район. «Глухо, но настойчиво протестовал он против предательских попыток полонизировать или русифицировать его, и обе силой навязанные ему культуры проходили мимо, не привившись к нему. Свято хранит он основы своей жизни в ожидании появления своей интеллигенции, которая будет не ломать эти основы, а развивать и совершенствовать их…»
Польский исследователь профессор Рышард Радзик, ссылаясь на Витольда Йодко-Наркевича, предполагает, что редакторами «Гомона» были молодые поляки
Однако, это не совсем так. Скорее всего, Х. Ратнером вписаны такие слова: «Беднейшая часть еврейства нигде так не сошлась с народом, как в Белоруссии: евреи не только усвоили здесь некоторые народные обычаи и предрассудки, но даже нередки случаи единодушной борьбы этой части с белорусами же против евреев же богачей и панов…»
Вышло два номера журнала. В марте 1884 году инициаторы журнала арестованы. Р. Радзик утверждает, что белорусские народники «не оставили за собой ни непосредственных преемников, ни значительных следов в сознании создателей белорускости предреволюционного периода двадцатого века». Но, скорее, дело в последующем замалчивании группы «Гомон». О ней вспоминают ненадолго в 1930-х гг. Ксёндз Адам Станкевич, белорусский общественный деятель в предвоенной Польше, писал: «Мужицкую правду» писали и издавали белорусы-католики с польской культурой, а среди белорусских народовольцев-гомоновцев уже появилась белорусская православная интеллигенция. Первые ещё оглядывались на Польшу и на Традиции Великого княжества Литовского, а другие связывали судьбу Беларуси с Россией и о традициях Великого княжества Литовского, если не считать Гриневицкого, совсем не помнили. Эти интеллигенты не называли себя литовцами (как это делал Калиновский и даже ещё Гриневицкий), а именно белорусами…"
Початок XIX сторіччя в українській історії нагадував період так званого "сумерку" кінця XIV-початку XVI століть — Україна нібито й існувала — існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди — і не існувала, оскільки про її державно-політичну самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту і залишки державності, розділена між двох континентальних імперій — Російської і Австрійської — вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт. Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII — початок XIX ст. на Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя. Проте саме тут, на Лівобережній та Слобідській Україні, які територіально ближче знаходилися до Росії, продовжувала жити народна пам’ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю — Запорозьку Січ.
Варто зазначити, що процеси національного відродження кінця XVIII-початку XIX сторіч не стали явищем загальнонаціонального масштабу. І не лише тому, що вони, як зазначалось вище, охоплювали переважно територію колишньої Гетьманщини та концентровано виражали інтереси козацької старшини і її нащадків, але й тому, що не охопили в повній мірі навіть весь цей соціальний стан. Окрім козацько-старшинської державницької традиції та літературного процесу на демократичній етнічній основі, значний вплив на формування української політичної думки першої половини XIX сторіччя мала діяльність в Україні таємних товариств, не пов’язаних безпосередньо з українською справою, у першу чергу декабристів і масонів. Україна, поряд з Санкт-Петербургом, стала одним з основних центрів Руху декабристів: тут виникли і діяли дві досить потужні таємні організації — "Південне товариство" і товариство "Об’єднаних слов’ян", які напередодні повстання злилися.
Поняття "українське національно-культурне відродження" відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця 19 - початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVUI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого -необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію", що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернативи етнографізму протягом довгого часу просто не було.
мен билмеймин