Кіммерійці згадуються античними грецькими авторами, зокрема Гомером та Геродотом, а також у ассирійських текстах. Частина дослідників ідентифікує кіммерійців з пізніми пам’ятками білозерської археологічної культури XII–IX ст., або з пам’ятками чорногорівської культури і новочеркаськими пам’ятками ІХ ст. до Р.Х. Загалом більшість знахідок степової зони приписують кіммерійцям та відносять до умовної “кіммерійської культури”. Ймовірно, під назвою “кіммерійці” античні автори розуміли все населення Північного Причорномор’я передскіфської епохи, тому таке спрощення є виправданим. Кіммерійці майстерно оброблювали залізо, проте використовували і знаряддя праці та зброю з бронзи. Вони розводили коней і займались кочовим скотарством. Задля отримання здобичі кіммерійці здійснювали військові набіги на сусідні племена. У 720-х рр. до Р.Х. кіммерійці напали на закавказьку державу Урарту, розбивши її військо та здійснивши набіг на її територію. Пізніше кіммерійці вступили у конфлікт з іншою великою державою регіону – Ассирією. У одній з битв з ассирійцями кіммерійці вбили їхнього царя Саргона ІІ, проте були розбиті та відступили з Ассирії. У якості найманців кіммерійці служили у різних державах Близького Сходу.
Русско-турецкая война 1768—1774 годов (турецкое название: 1768—1774 Osmanlı-Rus Savaşı) — одна из ключевых по значению войн между Российской и Османской империями. Основной целью войны со стороны России являлось получение выхода к Чёрному морю, Турция рассчитывала получить обещанные ей Барской конфедерацией Подолию и Волынь, расширить свои владения в Северном Причерноморье и на Кавказе, и установить протекторат над Речью Посполитой[6].
В ходе войны русская армия под командованием Петра Румянцева и Александра Суворова разгромила турецкие войска в битвах при Ларге, Кагуле и Козлуджи, а средиземноморская эскадра русского флота под командованием Алексея Орлова и Григория Спиридова нанесла поражение турецкому флоту в Хиосском сражении и при Чесме.
ежелгі гректер менің ойымша батыл, ержүрек деп ойлаймын.