На межі III-II тис. до н. е. острови й узбережжя Егейського моря стали ареною розвитку своєрідних культур. Особливо вирізнялися острів Крит і місто Мікени в північно-східній частині півострова Пелопонес. Відкрили крито-мікенську цивілізацію археологічні розкопки Артура Еванса і Генріха Шлімана на межі XIX-XX ст.
На острові Крит існувало кілька самостійних міст (Кносс, Фест, Тіліс та ін.), в яких з II тис. року до н. е. з’являються перші палаци критської культури. Від східних палаців їх відрізняло складне внутрішнє планування у поєднанні з комфортом ("критські лабіринти"), система спеціальної вентиляції, водопостачання, високохудожній стінний живопис. На Криті не будувалися храми, для культових обрядів використовували алтарі біля палаців або у "священних гаях".
У кінці XV ст. до н. е. критські палаці зруйнували варварські племена ахейців і з цього часу підвищується новий культурний центр – ахейське місто Мікени.
Объяснение:
Володимир Мономах, який народився 26 травня 1053 та помер 19 травня 1125, був великим князем київський. Він був чудовим державним та політичним діячем, а ще й непоганим письменником. За часів князювання Володимира, а це з 1113 по 1125 роки,тобто 12 років, було набагато покращено політичне й економічне становище Київської Русі. Морально-етичні учення Володимира Мономаха базуються на християнських підґрунтях і має за ціль війну зі Злом через приборкання своєї гордовитості та уникнення гріхів, стальне дотримання праведності, здатне подолати все неправедне, що є у світі.
Державна мудрість , усвідомлення недоцільності будь-якого спротиву Провидінню і Промислу Божому, помірність у життєвих вимогах, активна благодійність, стриманість в емоційно-вольових проявах , втілення у щоденну практику трьох основних імперативів — «покаяння», «сліз», «милостині» — це, на впевненість великого князя київського, умова для здобуття Царства Небесного,тобто потрапляння у Рай. Тому найголовнішою його працею,на мою думку, було написання літопису «Повчання Володимира Мономаха дітям».
Вторая половина I тысячелетия до н. э. в обществе Древнего Китая получила название Чжаньго — Борющиеся царства. Это была эпоха постоянных войн между мелкими княжествами и царствами, образовавшимися на развалинах некогда могущественной державы Чжоу. Со временем среди них выделялись семь сильнейших, которые подчинили своей власти слабых соседей и продолжали вести борьбу за наследство династии Чжоу: царства Чу, Цинь, Вэй, Чжао, Хань, Ци и Янь. Но это была и эпоха изменений во всех областях жизни, производства и общественных отношений. Росли города, совершенствовались ремёсла, и развивалось сельское хозяйство, железо пришло на смену бронзе. Учёные и писатели создавали замечательные трактовки в области естествознания, философии, истории, романтики и поэзии продолжающие до сих пор волновать читателя. Достаточно сказать, что именно в это время жили Конфуций и Лао-цзы основатели двух философско-религиозных школ — конфуцианства и даосизма, приверженцами которых и сейчас считают себя большинство китайцев.
Несмотря на границы, это был единый мир, одна цивилизация, в ней создались все условия не только для объединения, но и выхода за свои географические пределы Такое объединение в рамках единой империи произошло в конце III в. до н. э. под властью династии одного из «семи сильнейших» — царства Цинь. Династия правила единым Китаем только одно поколение, всего 11 лет (с 221 по 210 г. до н. э.). Но какое это было десятилетие! Реформы затронули все стороны жизни китайского общества.