Відповідь:
Юлій Цезар вперше був призначений диктатором під час Громадянської війни рішенням претора Марка Емілія Лепіда влітку 49 року до н. е. для організації виборів у Римі. Він у цей час перебував в Іспанії, переслідуючи війська Помпея, і після повернення до столиці склав свої повноваження. Вдруге Цезар був заочно призначений диктатором восени 48 року до н. е. за ініціативою консула Публія Сервілія Ісавріка коли перебував з військом у Єгипті — отримавши необмежені повноваження на рік (замість традиційних шести місяців), Цезар призначив своїм помічником (начальником кавалерії) Марка Антонія, якого направив на Апенніни для управління Італією.
Після отримання вирішальної перемоги у битві при Тапсі (нині — Туніс) у 46 році до н.е., коли Цезарю підкорилась уся Північна Африка, він був утретє призначений диктатором, тепер вже на десять років, що, враховуючи його вік, 54 роки, розглядалось як пожиттєвий термін. Відмовившись від необмежених повноважень, наступнорго року Цезар був укотре обраний консулом і, здобувши 17 березня 45 року до н.е. перемогу біля міста Мунда (сучасна Іспанія) над військами Помпея Молодшого, повернувся в Рим, де рішенням сенату доповнив своє ім'я титулом «імператор», яке використовувалось для позначення полководця-переможця.
14 лютого 44 року до н.е. Імператор Гай Юлій Цезар учетверте став диктатором і другим, після Луція Корнелія Сулли, хто всупереч римській традиції отримав повноваження без всяких часових обмежень. Однак, на відміну від Сулли, який відмовився від диктаторських повноважень після завершення реформ, Цезар став першим, хто в Римі прямо заявив про намір правити довічно. Як цензор він мав право визначати склад сенату, як народний трибун — накладати вето на сенатські декрети, що позбавляло народні збори реального впливу на політичні процеси.
ісля вбивства Юлія Цезаря в березні 45 року до н. е. влада в Римській республіці перейшла до Марка Антонія, послідовника Цезаря, якого підтримали війська. Скориставшись заворушеннями, які охопили Рим, він швидко заволодів архівом Цезаря і державною скарбницею. Проте свої претензії на спадщину вбитого диктатора заявив 18-річний Гай Октавіан Фірін, внучатий племінник Цезаря, який таємно був ним усиновлений і призначений спадкоємцем.
Взявши собі ім'я свого прийомного батька (і приховуючи родове, проте незнатне, Октавіан), Гай Юлій Цезар розпочав закулісну боротьбу проти Марка Антонія. Користуючись підтримкою Цицерона, а подекуди закулісними інтигами, Октавіан зробив стрімку військову кар'єру і в 20 років став консулом. У 43 році до н. е. Марк Антоній, Октавіан і Марк Емілій Лепід утворили Другий триумвірат, який на 5 років перебрав владу у сенату для наведення в країні порядку. Скориставшись надзвичайними повноваженнями, триумвіри постановили вбити 300 сенаторів, причетних до смерті Цезаря, а наступного року розбили війська Брута і Кассія, вбивць Цезаря. За наполяганням Марка Антонія до проскрипційних списків попав і сенатор Марк Тулій Цицерон (як запеклий опонент Юлія Цезаря), чия рука і голова після його вбивства були виставлені на загальний огляд у Римі.
В 40 році до н. е. триумвіри розділили між собою сфери вливу — Октавіан отримував Захід республіки, Антоній, який на цей момент одружився з сестрою Октавіана, — Схід, а Лепід — Африку.
Ще за рік перед цим, прагнучи реалізувати плани Цезаря і здійснити похід проти Парфії, Антоній прибув до Єгипту, де познайомився з царицею Клеопатрою, колишньою коханкою Юлія Цезаря, від якого та народила сина Цезаріона. Закохавшись в неї, Антоній фактично перестав займатись державними справами, а в 36-37 роках до н. е. провів невдалу кампанію проти Парфії. В той же час Клеопатра за ці роки народила йому трьох дітей.
Щоб помститись, Октавіан наказав розшукати і оголосити заповіт Антонія, за яким Цезаріон ставав спадкоємцем Риму, а діти Антонія від Клеопатри — правителями Вірменії, Сирії, Малої Азії та Кіренаїки. Новини про це викликали занепокоєння римських сенаторів і вони оголосили Клеопатрі війну. Вирішальна битва відбулась 2 вересня 31 року до н.е. біля мису Акцій, на узбережжі Іонійського моря, — єгипетський флот був розбитий.
Через рік Октавіан завоював столицю Александрію Єгипетську і 1 серпня 30 року до н.е. Марк Антоній був змушений покінчити життя самогубством. Того ж дння за наказом Октавіана були вбиті Цезаріон та Антілл, старший син Антонія від першого шлюбу. Через кілька днів і Клеопатра після невдалих спроб отримати від Октавіана гарантії власної безпеки і передачі престолу своїм дітям позбавила себе життя.
Давні дискусії про походження династії Рюриковичів змушують звертатися до таких складних джерел як саги, зокрема циклу “саг про давні часи”, які найменш досліджені. Аналіз цих джерел через призму досліджень давньої історії Данії, Норвегії та Швеції, чиї династії були спорідненими, дозволяє наблизити вирішення проблеми походження династії Рюриковичів. У статті подається спроба розв’язання цієї загадки виключно на основі аналізу джерел, відкинувши емоційні пристрасті давнього і сучасного антинорманізму. При цьому використано досягнення як давньої, так і найновішої європейської історіографії.
Дискусія навколо походження династії Рюриковичів триває уже три століття, переживаючи спалахи та загострення суперечок, які кожен раз доповнюють арґументацію новими версіями і джерелами для їх підтвердження. На жаль, досі для вирішення проблеми недостатньо використаних матеріалів найдавніших саг, на які в основному спирають, адже вони подають інформацію про події, які відбувалися до 875 р. (тобто до ісландської колонізації). Однак, ці саги найменш досліджені, потребують ретельної перевірки і недоступні у слов’янських перекладах, а окремі й у перекладах англійською та німецькою мовами.
1.Початково слов'яни ставились до варягів не дуже добре і навіть проганяли їх. Є повідомлення, що варяги - були такими-собі піратами, які виходили в море "на заробітки" та гвалтували і обкрадали місцеве населення - тобто ільменських слов'ян, котрі населяли прилеглі до Новгорода і Старої Ладоги території.
2.Слов'яни, очевидно, намагалися побудувати свою державу та не змогли поділити владу і як наслідок були змушені запросити "іноземного спеціаліста з досвідом". Варяги ж були фахівцями по військовому ремеслу, досвідченими воїнами і головнокомандуючими, тож могли до у створенні боєздатного війська, що було вкрай необхідним в умовах постійної боротьби зі степовиками: половцями, куманами, печенігами, хозарами та іншими. Мабуть, була реальна загроза небезпеки і слов'яни вирішили - досить сваритися, варто запросити Рюрика, якого щвидше за все слов'яни знали раніше, а тому у нього був вже якийсь авторитет і його вирішили закликати не просто так. Якщо дивитись з цієї точки зору, тоді рішення слов'ян не можна назвати безглуздим, а навпаки - досить продуманим. Адже Рюрик аж ніяк не грабував, а навпаки розбудовував економіку, заснував давньоруський торговий центр - Новгород, який знали у цілому світі. Можна сказати, що Рюрик був досить грамотним.
3. І на останок: в наведеному уривку ПВЛ все-таки було чітко видно, що слов'яни відділяють Рюриковичів від свого роду, називаючи Рюрика і його братів "варягами", "руссю". Не відкидаємо, що для слов'ян усі народи, які проживали біля Балтійського моря - були чужинцями, варягами, мореплавцями.
Воооооооооотттттт отвеееет