Сиддхартха Гаутама – имя, данное при рождении будущему Будде Шакьямуни. Сидхартха на санскрите означает "тот, кто выполнит предначертанное", Гаутама – родовое имя, означает «потомок Готамы». Духовный учитель, основатель буддизма, живший согласно буддийской традиции примерно с 563 г. до н. э. по 483 г. до н. э.
Биография Шакьямуни известна нам в форме легенды. Согласно сказанию, мать Будды царица Махамая зачала сына чудесным образом: она увидела во сне, что в ее правый бок входит белый слон. Царевич Сиддхартха Гаутама появился на свет через правый бок матери в парке Лумбини, когда она взялась рукой за ветку дерева. Едва родившись, ребенок стал на ноги, сделал 7 шагов, и на каждом из отпечатков стоп расцвел лотос. Будучи сыном царя Шуддходаны, Сиддхартха Гаутама принадлежал к варне (касте) воинов, правителей. Он был обучен стрельбе из лука, плаванию, борьбе, изучал священные книги. В возрасте 16 лет Сиддхартха стал мужем царевны Яшодхары, у них родился сын Рахула.
До 29 лет жизнь Сиддхартхи проходила в пределах дворца и сада, обнесенного стеной, - так распорядился его отец - царь Шуддходана. Однажды Сиддхартха нарушил этот запрет: четырежды, тайно он выходил за пределы дворца и встретил старика, больного, похоронную процессию и отшельника. Поняв, что каждый, кто рожден, подвержен болезни, старости и смерти, принц решил покинуть дворцовую жизнь и избрать духовный путь.
Во время длительной медитации в Бодхгае Гаутаму искушал злой дух Мара, устрашая отшельника своим воинством и соблазняя красавицами - дочерьми. Победив чувства страха, агрессии и страсти, Гаутама в возрасте 35 лет стал Буддой, достиг просветления и нирваны. Последующие 45 лет своей жизни Будда посветил проповеди своего учения (дхармы) и созданию монашеской общины (сангхи).
В возрасте 80 (или 84) лет Будда, решив, что его предназначение выполнено, покинул земной мир, уйдя в паринирвану, прекратив процесс рождений и смертей.
После ухода Будды Шакьямуни в паринирвану ученики кремировали его тело, пепел поделили на восемь частей и построили восемь ступ в тех местах Индии, которые были связаны с деятельностью Будды.
Объяснение:
Выше
У першій половині XIX ст. майже всі українські землі увійшли до складу Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії
Україна в складі Росії офіційно називалася "Малоросія", окремі її частини мали свої назви. Зокрема за Лівобережною Україною утвердилась назва Гетьманщина, а південна (степова) Україна отримала назву "Новороссия".
Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії. Перша половина XIX ст. і для Росії, і для України характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичних відносин. Ці процеси визначилися вже наприкінці XVIII ст., і у першій половині XIX ст. розвиваються більш інтенсивно. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.
В першій половині XIX ст. сільське господарство залишалося головною галуззю економіки України. Розвиток сільськогосподарського виробництва відбувався в основному екстенсивним шляхом, за рахунок збільшення оброблюваних земель, перш за все південних (степових) районів. Проте і у феодальних володіннях, які продовжували існувати за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики були змушені пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство все більше набувало товарного характеру.
На середину XIX ст. у поміщицьких володіннях вироблялося 90% товарного хліба. Поряд із виробництвом товарного хліба розширювались посівні площі під технічні культури, які користувались попитом з боку зростаючої промисловості. Найбільш характерним було вирощування конопель і тютюну в Полтавській та Чернігівській губерніях, льону — в Катеринославській та Херсонській, цукрових буряків - на Правобережжі та Лівобережжі.
Отже ігаємо певну спеціалізацію районів на виробництві тих чи інших культур. Вирощуванням їх займались у різному обсязі як поміщицькі маєтки, так і селянські господарства. Зрозуміло, що ступінь товаризації поміщицьких і селянських господарств був різним. Найуспішніше перехід до товарного виробництва здійснювався у господарствах Південної та Правобережної України. В товарне виробництво втягувалися й державні селяни. Внаслідок особистої свободи, сплати грошового оброку вони мали більше можливостей для підприємницької діяльності.
Объяснение: