Архітектура
Архітектура, чи зодчество (від грец. агспііеігіоп – будівельник}, – мистецтво створення споруд, які формують просторове середовище для життя і діяльності людини.
Водночас зведення будівель має відповідати духовним потребам людства, впливати на його естетичний смак.
Слід зазначити, що архітектура формує ансамблі будинків, проспекти, вулиці, майдани міст, садово-паркові комплекси. В мистецтві
архітектури виділяють три основні роди:
1. Архітектура об'ємних споруд, до складу якої входять житлові, громадські та промислові будівлі.
2. Ландшафтна архітектура пов'язана із створенням садово-паркового комплексу.
3. Містобудівництво, що займається плануванням нових міст, а також реставрацією та оновленням старих районів.
170
Кожен з архітектурних родів має своє функціональне призначення. Проте, крім суто утилітарних потреб, архітектура водночас виконує функцію емоційного впливу, досягти якого можна завдяки використанню специфічних конструкцій, елементів, прийомів. Це і врахування об'ємно-просторової структури споруди, ритмічне і пропорційне співвідношення, масштаб, розробка кольору та фактури будівельних матеріалів тощо.
Необхідно зауважити, що мистецтво архітектури знаходиться у безпосередньому зв'язку з розвитком науки. Адже зведення архітектурних споруд розпочинається з суто технічного етапу проектування – виконання необхідних розрахунків і креслень.
Використання усіх засобів, якими володіє цей вид мистецтва, зумовлює створення архітектурного образу. При цьому обов'язково враховують форми, розміри, колір та оздоблення будівлі, що зумовлюється специфікою і призначенням архітектурної споруди. Так, деякі будинки справляють величне і грандіозне враження, інші – витончене і елегантне. Окремі мають чітку симетричну конструкцію або поєднують у собі складні різноманітні елементи.
В архітектурному образі виявляються як індивідуальні особливості стилю митця, його світосприйняття та світовідчуття, так і специфіка розвитку конкретного історичного періоду.
Первым этапом стало прониковение в Северо-Восточную Русь в IX—X веках славянских поселенцев, при котором представители отдельных племён начали осваивать те или иные территории. Главными путями миграции в условиях отсутствия дорог служили реки[3][4].
По Волге на север и восток Волго-Окского междуречья начали проникатькривичи, составившие этническую основу Суздальского ополья[5]. В более северные земли, в том числе в регион Белого озера, стали проникатьильменские словене[6], позже составившие этническую основу В южной части Подмосковья и в Рязанской земле славянская колонизация шла, в основном, за счёт племени вятичей, хотя отмечается также некоторое участие радимичей и северян[4] а также донских славян. Вятичи продвинулись вниз по Оке в район Рязани, вышли на реку Проню, а также расселились вверх по Москве-реке.
Промежуточный результат племенной колонизации в начале X векаГраница ареала расселения вятичей и кривичей, судя по характерным для каждого из племён височным кольцам по водоразделу Москвы-реки и Клязьмы[4]. Таким образом, территория Москвы находилась в пределах вятичского расселения, о чём также свидетельствуют находки вятичских артефактов на Боровицком холме. В колонизации Суздальского ополья вятичи, однако, почти не участвовали, освоив лишь часть течения Оки. На нижнюю Оку, в район Мурома, славянское население проникло не с запада по Оке, а с севера по Нерли и Клязьме, будучи таким образом преимущественно кривичским[5].
Привлекательность Северо-Восточной Руси была обусловлена рядом обстоятельств. Это был, с одной стороны, уже упомянутый средневековый климатический оптимум, который обеспечивал стабильную сельскохозяйственную базу, с другой стороны — развитие международной торговли и высокий спрос на истощившуюся в других областях Русипушнину, игравшую роль главного прибавочного продукта и источника накопления богатств[1]. Немалую роль после крещения Руси сыграло также распространение христианства, заставлявшее бежать подальше от княжеской власти представителей племён, желавших сохранить верность язычеству[4].