Ввиду распада СССР странам с народной демократией потребовались резкие перемены во внутреннем политическом устройстве их стран. Всё эти западные страны на протяжении долгого времени, существования Советского Союза, являлись участниками и союзниками мировой сверх державы. Они имели полную экономическую и политическую зависимость друг от друга и общую зависимость от Советского союза.
Распад СССР обозначал прекращение существования одного из мощных мировых лидеров и фактически толкал западные страны к примыканию к другому лидеру, а именно США. Для того, чтобы сотрудничество стран запада и Соединённых Штатов состоялось, первым необходима была резкая смена режима. Очень быстро избавиться от старой власти, заменив её новой возможно лишь по средствам революции. Так же этому всегда присутствующая симпатия к западу у этих стран.
Революционных движения почти одновременно в западных странах имели мягкий характер, за что и были прозван в истории «бархатными революциями». В результате этих революционных процессов к власти приходили оппозиционные блоки. Революции мягко при условиях отсутствия сопротивления со стороны действующей власти. В сопротивлений, по мнению верхушки управления, не было никакого смысла.
Га́лицько-Воли́нське князівство, також Королі́вство Русь[1] (лат. Regnum Russiæ[2] / Rusie[3]) — середньовічна монархічна держава у Східній Європі. Існувало у 1199—1349 роках. Керувалася князями і королями із династій Рюриковичів, П'ястів та Гедиміновичів. Утворене волинським князем Романом Мстиславичем внаслідок приєднання Галицького князівства у 1199. Після коронації Данила Романовича у 1253, стало Руським королівством, спадкоємцем київської династії, продовжувачем європейських, руських політичних і культурних традицій.
Одне з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська та Берестейська землі, Пониззя (пізніше Поділля), а також територія між Східними Карпатами, Дністром і Дунаєм — Шипинська та Берладська землі, на яких згодом виникло Молдавське князівство.
Проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Головними ворогами (конкурентами) були Польща, Угорщина, з середини XIII століття — Золота Орда і Литва. Для протидії сусідам неодноразово укладались союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.
Занепало внаслідок династичної кризи, надмірно сильні позиції боярської шляхти у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю від отруєння останнього повновладного правителя князівства Юрія ІІ Болеслава Тройденовича, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році королівство перестало існувати як єдина політично ціла одиниця: Галичина була поглинута сусіднім Польським королівством, а Волинь поступово інкорпорована Гедиміновичами до Великого князівства Литовського після смерті останнього руського короля та волинського князя Любарта. Угорщина не визнала зайняття Галицької землі Польщею у 1387 р. У 1434 році на його території було створено Руське, а в 1462 — Белзьке воєводство.