Объяснение:
Процесс формирования казахов начался уже очень давно. По результатам археологических исследований можно проследить пути развития людей, начиная с первобытнообщинного строя до эпохи железа. Первым периодом становления казахского народа считается ранний период тюркской эпохи. Важность этого момента состоит в том, что далекие предки казахов - племена Канлы и Уйсуней - смешались с племенами гуннов вторгшихся с востока, и произошло взаимовлияние в антропологическом и языковом плане, повлекшие за собой некоторые изменения. Древним населением Казахстана, вошедшим в последствие в состав казахского народа, являются племена Канлы из Южного Казахстана. Затем они сблизились и смешались с племенами сарматов из Западного Казахстана. Вторым периодом в развитии казахского этноса нужно считать размещение на территории Казахстана тюркских племен и их полную ассимиляцию с местным этносом. Появились тюргеши, карлуки, дулаты, шигила, ягма, болаты и др. , тем самым увеличился этнический состав на территории древнего Казахстана. Главным было то, что племена - саков, гуннов, Канлы, Уйсунов - были близки к друг другу своими традициями, обычаями, верованиями. Третьим периодом можно считать увеличение численности населения, которое приходится на 10-13 века. В это время на востоке нашей страны расположились племена найманов, кереев, меркитов, жалаиров. Наиманы и жалаиры достигли Жетысу. Жалаиры стали главенствующем племенем - в Старшем Жузе, а найманы и кереи - в Среднем Жузе. Очагами становления казахского этноса считаются Южный, Центральный, Юго - Восточный Казахстан. До вторжения монголов на территорию Казахстана шло формирование народа в Восточном Дешт-и-Кыпчаке на основе Кыпчакских племен, в Семиречье - на основе усуно-карлукских племен. На востоке и на Алтае началось объединение племен и родов в единый тюркоязычный народ. Однако завоевание Казахстана монголами отбросило этот процесс на 150 лет. Монгольское нашествие серьёзно повлияло на становление этносов, вызвало изменение их антропологических форм с усилением монголоидного типа. Так же непосредственно на процесс формирования казахов оказало возникновение на территории Казахстана таких государств как: Саков (10 века до н. э.) , Кангюев, или Канлы (3 век до н. э.) , Уйсуней (2 век до н. э.) , Тюркского каганата (553-603 гг.) , Западнотюркского каганата (603-704 гг.) , Тюргешского (704-756 гг.) , Карлукского каганата (756-940 гг.) , Огузкого ( 9-11 века) , Кимакского каганата (9-11 века) , Караханидов (942-1212 гг.) , Каракитаев (1125-1212), Кыпчакского ханства (11-13 века) . Политические и социально-экономические события 14-15 вв завершению процесса сложения казахской народности. Формированию этнической территории, объединению казахских племен и родов образование Казахского ханства в 1465-1466 годах, Кереем и Жаныбеком. Таким образом, процесс формирования Казахского народности и её этнической территории завершился в 15-16 вв. И в целом для этого потребовалось около 2 тысяч лет.
Початок XIX сторіччя в українській історії нагадував період так званого "сумерку" кінця XIV-початку XVI століть — Україна нібито й існувала — існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди — і не існувала, оскільки про її державно-політичну самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту і залишки державності, розділена між двох континентальних імперій — Російської і Австрійської — вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт. Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII — початок XIX ст. на Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя. Проте саме тут, на Лівобережній та Слобідській Україні, які територіально ближче знаходилися до Росії, продовжувала жити народна пам’ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю — Запорозьку Січ.
Варто зазначити, що процеси національного відродження кінця XVIII-початку XIX сторіч не стали явищем загальнонаціонального масштабу. І не лише тому, що вони, як зазначалось вище, охоплювали переважно територію колишньої Гетьманщини та концентровано виражали інтереси козацької старшини і її нащадків, але й тому, що не охопили в повній мірі навіть весь цей соціальний стан. Окрім козацько-старшинської державницької традиції та літературного процесу на демократичній етнічній основі, значний вплив на формування української політичної думки першої половини XIX сторіччя мала діяльність в Україні таємних товариств, не пов’язаних безпосередньо з українською справою, у першу чергу декабристів і масонів. Україна, поряд з Санкт-Петербургом, стала одним з основних центрів Руху декабристів: тут виникли і діяли дві досить потужні таємні організації — "Південне товариство" і товариство "Об’єднаних слов’ян", які напередодні повстання злилися.
Поняття "українське національно-культурне відродження" відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця 19 - початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVUI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого -необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію", що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернативи етнографізму протягом довгого часу просто не було.
Сьогодні я напишу вам розповідь про битву при фермопілах.
Сьогодні я напишу вам розповідь про битву при фермопілах.Фермопільський прохід обороняли об'єднані війська греків у 500-449 рр. до н. е., а на час битви ними керував спартанський цар Леонід на чолі ядра з 300 спартанців. Чотири дні Ксеркс вичікував біля самого проходу, а потім розпочав наступ, під час якого змінював почергово різнонаціональні і неоднаково озброєні військові загони. Після двох днів боїв персам не вдалося пройти через прохід, який був захищений муром та армією греків, яка мала 5 920 воїнів. Війська персів налічували 1,7—2,6 млн чол., як стверджує Геродот, проте сучасні вчені вважають, що вони налічували 200 тис. воїнів.
У битві обидві сторони зазнали великих втрат. Персам вдалося нарешті подолати оборону після того, як вони обійшли прохід гірськими стежками, на які вказав зрадник Ефіальт. За цей час Леонід відпустив 1 200 гоплітів і залишив лише 300 воїнів (за іншими даними залишилось ще 200 чи 1100 воїнів з ближніх міст, а також ілоти). Греків про обхідний наступ попередили бігуни фокійців, які обороняли стежку, але були відтіснені персами, та перським перебіжчиком Тіррастіадом. Цар та усі воїни загинули. Геродот також стверджує, що у полон здалися фіванці, проте вчені вважають, що це наклеп, адже праця Геродота створена у час міжусобиць Фів та Афін.
За деякими джерелами також повідомляється, що з 300 спартанців залишились живими два воїни: поранений і залишений у таборі Арістодем та відісланий гонець Пантит. Але вдома на них чекала ганьба, через що перший відважно бився в битві у Платеях, спокутуючи провину, а другий — повісився. З боку персів загинули брати Ксеркса, Аброком та Гіперанф. Діодор описує останню сутичку як нічний напад спартанців на табір персів. Найбільше серед воїнів-спартанців відзначилися Дієнек, Дифірамб, та брати Алфей і Марон. Втрати персів у цій битві склали близько 20 тис. чол., у той час як греки втратили близько 4 тис. воїнів та 400 з них потрапили у полон. Після бою Ксеркс знайшов тіло Леоніда і наказав відрубати йому голову та насадити на кіл. Тіло царя було перепоховане через 40 років у Спарті, а на його честь через 600 років почали проводити змагання. Імена загиблих воїнів були викарбувані на плиті, а на місці битви було встановлено камінь з епітафією Сімоніда Кеоського: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, перекажи лакедемонянам, що ми полягли тут, вірні їхньому наказові». Зрадник Ефіальт же загинув від руки родича під час суперечки.
Объяснение:
Информация очень большая выделено только основное!