Соглашением 2005 года предусматривалось осуществлять стратегическое партнёрство через формирование четырёх общих пространств («дорожные карты»):
экономического;
внутренней безопасности и правосудия;
внешней безопасности;
науки и образования.
Идею общеевропейского экономического пространства предложил Романо Проди на саммите ЕС — Россия (2001). Но до настоящего времени эта идея не может быть осуществлена, так как между ЕС и Россией не существует даже зоны свободной торговли.
В практическом плане это должно было вылиться в сближение экономик России и Евросоюза, углубление совместного сотрудничества в борьбе с организованной преступностью, терроризмом, незаконной миграцией, а в перспективе — и в отмену визового режима.
Общее пространство внешней безопасности предполагало наращивание сотрудничества сторон в решении международных проблем.
По статистике, на Евросоюз приходится половина объёма внешней торговли России, а государства-участники этой организации являются крупнейшими прямыми инвесторами в российскую экономику.[источник не указан 678 дней][16]
В 2003 году товарный обмен между РФ и Евросоюзом (с учётом новых его членов, вступивших в ЕС в 2004) достиг 92 млрд евро. Из Европы в РФ поступают преимущественно машины и оборудование, готовая промышленная продукция, товары широкого потребления. ЕС — главный для России источник современных технологий.
Объяснение:
Суверенітет як невід’ємна і сутнісна характеристика держави є одним із головних об’єктів забезпечення національної безпеки. Отож в умовах глобалізації, зростання взаємозалежності держав особливої актуальності набуває проблема визначення співвідношення зазначених категорій. З позиції забезпечення зовнішньої безпеки можна розглядати численні інтеграційні за своїм змістом проекти досягнення миру в Європі, що розроблялися, які, однак, через відсутність політичної волі європейських монархів не могли бути реалізовані на той час. Переосмислення підходів у питанні забезпечення безпеки відбулося у ХVІІ сторіччі. Новий поштовх розвитку ідеї щодо забезпечення безпеки держави дала епоха Просвітництва. Наступним історичним етапом у розвитку ідеї безпеки стало усвідомлення того, що самозбереження суверенних держав і розвиток міждержавних відносин вимагає міждержавної співпраці як додаткового інструменту забезпечення внутрішнього благополуччя і зовнішньої безпеки. Така співпраця, у свою чергу, потребувала більш усталених і надійних міждержавних зв’язків, які двосторонні договори не завжди могли забезпечити. Разом з тим створення адміністративних союзів виявило раніше не досліджені проблеми забезпечення безпеки держави. Розпочатий у ХІХ ст. рух у напрямі інституціоналізації міждержавної співпраці досяг кульмінації, коли в 1919 р. було створено Лігу Націй. Головним напрямом діяльності Ліги була функція по підтриманню міжнародного миру і безпеки, реалізація якої безпосередньо зачіпала питання забезпечення державного суверенітету і безпеки як держав-членів, так і решти країн світу. Ліга Націй не змогла розробити механізм колективної безпеки в Європі, який би міг об’єднати зусилля європейських держав для спільного усунення загрози миру і припинення будь-якої агресії. Дієвою формою забезпечення безпеки в Європі могли б стати регіональні пакти про взаємну до які б надавали всім підписантам однакові гарантії у випадку нападу на них агресора. Однак Ліга не ставила за мету розробку таких документів, внаслідок чого окремі держави вимушені були поза межами Ліги ініціювати їх розробку, як це мало місце з проектом «Східного пакту», або укладати багатосторонні угоди про взаємну до Невдала спроба створити першу міжнародну організацію, що покликана була сприяти забезпеченню світового правопорядку, заснованого на повазі до суверенітету держав, не змогла забезпечити підтримання миру і забезпечення національної безпеки. Серед головних причин невдачі цієї спроби слід назвати те, що створена організація не набула наддержавного характеру і була позбавлена реальних важелів впливу на ситуацію.
ГоловнаУкраїнська Радянська ЕнциклопедіяЕнциклопедичний словник-довідник з туризмуЮридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.
 Головна  Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С.  З-зас  ЗАКОН ШЕРМАНА 1890
ЗАКОН ШЕРМАНА 1890
(Sherman Antitrust Act of 1890) — антитрест, закон, прийнятий Конгресом США 1890 на пропозицію сенатора Дж. Шермана. Увійшов в історію США як один з антидем. законів. Формально був спрямований проти великих монополій та корпорацій. Фактично ж не застосовувався: до прийняття закону діяло 24 трести, а після прийняття упродовж 10 років виникло ще 157. Однак підприємці почали використовувати закон проти роб. руху. Це стало можливим внаслідок того, що у суд. практиці почали прирівнювати профспілки до об'єднань, які обмежували промисловість і торгівлю. Напр., у 1893 нью-орлеанський суд притягнув до відповідальності профспілки робітників Нью-Орлеана на підставі цього закону. Закон був виправлений та доповнений деякими пізнішими законод. актами, зокрема Антитрестівським законом Клейтона 1914.