Объяснение:
В литературе джалаиры могут упоминаться как «жалаиры», реже — «чжалаиры». В. В. Бартольд этноним джалаир относил к числу названий «родов первоначально монгольского происхождения»[3]. Как писал И. П. Петрушевский, с большой долей вероятности можно утверждать, что джалаиры XIII в. входили в число монголоязычных племён[4].
По свидетельству монгольского историка Санан-Сесена, «джалаиры происходят из многочисленной и сильной группы монголов, известных под именем Еке-монгол (великие монголы)»[5][6]. Термин Великие монголы (Йека-Монгал у Плано Карпини) применялся к племенам Трёхречья[7] (истоков Онона, Керулена и Толы), где сформировалась дарлекино-нирунская общность[8] во главе с борджигинами[7].
По мнению историка Ю. А. Зуева, проанализировавшего легенды джалаиров, записанных Рашид ад-Дином, первоначально джалаиры обитали в Каракоруме, гористой местности в верховьях Орхона, впадающего в Селенгу, где в VIII—IX вв. находились земли йаглакар-уйгуров, и происхождение джалаиров связывалось с историей уйгуров. K концу ХII в. в состав джалаиров входило десять племён[9]. Он приходит к выводу о том, что этническая номенклатура ранних джалаиров указывает на неоднородность их состава: наряду с явно тюркскими единицами в нём к XII в. существовали и осколки племён иного происхождения[10], по А. Ш. Кадырбаеву, скорее всего монголоязычного[11].
В епоху Середньовіччя шлюб вважався справою, яка залагоджувалася між двома родинами й перебувала під опікою церкви. Ця опіка виявлялася в намаганні церкви керувати укладанням шлюбів. Існували спеціальні вимоги, яких слід було дотримуватися, щоб шлюб вважався законним. Вони стосувались церемонії заручин, посагу нареченої, попереднього оголошення дати весілля, висловлення взаємної згоди в присутності священика та інших свідків. Церква забороняла одружуватися ченцям, а з XI ст. — і католицьким священикам. Не схвалювався також шлюб зі студентами, вояками чи слугами, поки вони не відкриють власну справу й не матимуть джерела прибутку.
Як правило, і міські, і сільські дівчата виходили заміж приблизно в 16 років. Однак траплялися випадки, коли наречена була молодшою, та й пізні шлюби також не були дивиною. Наприклад, флорентійський купець міг видати свою доньку заміж і в 24 роки. Зазвичай, чоловік був старшим за дружину, деколи на 20 і більше років, адже він на час одруження мусив мати засоби для забезпечення сім’ї. Але й жінка, виходячи заміж, отримувала придане. Його розмір залежав від статків її родини.
Объяснение:
Кюй- Инструментальная пьеса.
Жырау- Народный певец и поэт.
Легенда- Поэтическое фантастическое сказание.
Шежире- Генеалогическая родословная у казахов.
Эпос- Слово,стих,повествование.
отметь как лучшей на корону нажми