Объяснение:
Родился 20 октября (1 ноября, по новому стилю) 1841 года в Аракарагайской волости Николаевского уезда Тургайской области. Род Ибырая был Аргын.
Рано лишившись отца, воспитывался в семье деда, известного бия, Балгожи Жанбуршина[2].
С самого детства проявлял сильную тягу к знаниям и самообразованию, часто общался с образованной частью российского общества.
В 1850 году был определён в школу-интернат при Оренбургской пограничной комиссии. В годы учёбы в Оренбурге он близко познакомился с ученым-востоковедом В.В Григорьевым. Неиссякаемая жажда знаний, стремление принести пользы как можно больше своему народу. По характеру Ибрай Алтынсарин был скромным и трудолюбивым. Много читал, стараясь познать как можно больше из достижений других народов. И передать их своим соплеменникам.
Окончил школу в 1857 году с золотой медалью. Затем в течение трёх лет работал писарем у своего деда Балгожи.
Некоторое время Алтынсарин работал переводчиком в Оренбургском областном правлении, где познакомился с Ильминским Н. И.
В 1860 году областное правление поручило ему открыть школу для казахских детей в городе Тургай, в которой он назначался учителем русского языка.
В 1861 году он получил должность учителя Тургайской школы.
В 1864 открыл первую народную школу.
Алтынсарину было присвоен чин статского советника. Некоторое время И. Алтынсарин работал также в Тургайском уездном управлении в качестве делопроизводителя, исполнял обязанности старшего уездного начальника, временно — уездного судьи.
С 1879 и до конца жизни — инспектор казахских школ в Тургайской области.
В 1883 году Алтынсарин переехал в Николаевский (Кустанайский) уезд. Он построил дом в трёх километрах от города Кустаная, на сгибе реки Тобол, на островке, где имелось небольшое озеро, получившее впоследствии название «Инспекторское». Там Ибрай Алтынсарин жил и работал до самой смерти.
Алтынсарину было присвоено звание статского советника.
Умер 17 июля (29 июля) 1889 года, похоронен недалеко от своего дома на берегу Тобола рядом с могилой отца.
період: ХІІІ ст. – 1377 (1385) рр. – «оксамитове» литовське проникнення, тобто поглинання литовцями «руської спадшини». Це була на той час краща альтернатива для русинів.
Починаючи з ХІІІ ст. приєднання українських земель, колишньої частики Русі історики називають «оксамитовим» литовським проникненням. Велике князівство Литовське було органічним продовженням державного ладу Київської Русі. Як правило, входження українських земель до складу Литви, проходило на основі договору Великого князя литовського з удільними князями: князь української землі зобов’язувався боронити від татар нову землю або через династійний шлюб. Оскільки Литва не мала власного розгалуженого державного апарату, то місцеві органи самоврядування українських земель продовжували функціонувати як і раніше. Литовці запозичували місцеву систему організації адміністрації, суду та податкової організації. У корінних литовських землях з’являються назви службовців, що існували за часів Русі: намісник, городничий, тіун, конюшний, ключник та ін. Українсько-білоруська мова стає мовою великокняжого двору і державної канцелярії. Наприкінці правління князя Литви Ольгерда (1341 – 1377) населення литовської держави на 90 % складалося з слов’янського населення. Кордони Великого князівства Литовського доходили до Чорного моря, гирла Дніпра та Південного Бугу. Офіційний титул литовського князя: «Великий князь (господар) Литовський і Руський». Офіційна назва держави – Велике князівство Литовське, Руське та Жемантійське. Поступово литовські князі «ослов’янювалися»: литовці хрестилися за православним обрядом, одружувалися з руськими князівнами. У ВКЛ діяв принцип: «старовини не знищувати, новизни не вводити». Литовці панували в політичній сфері, українці та білоруси в культурній та економічній.
Устрій та суспільний лад ВКЛ
Велике князівство Литовське, Руське та Жемантійське було ранньофеодальною монархією.
На чолі ВКЛ стояв Великий князь (Господар). Він концентрував у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову влади, був верховним начальником збройних сил, оголошував війну та укладав мир, вів дипломатичні зносини з іноземними державами, призначав і звільняв вищих урядовців. Влада Великого князя набувалася через призначення: князь-батько призначав когось із синів, не обов’язково старшого сина, спадкоємцем.
Велике князівство Литовське набуває форми своєрідної федерації земель-князівств, рівноправними суб’єктами якої були й українські землі – Київське (князь Володимир Ольгердович з 1363 р.), Чернігово-Сіверське (князь Дмитро-Корибут Ольгердович), Волинське (князь Федір Любартович), Подільське князівства (князі Коріатовичі). Однак правили князівствами удільні князі-намісники, які призначалися Великим князем із нащадків колишніх руських князів династії Рюриковичів або членів великокнязівської родини литовської династії Гедеміновичів.
У період існуання Польсько-Литовської державності Великий князь (Господар) роздавав землі найвпливовішим боярам-лицарям з умовою тимчасової беніфіції («вислуга до ласки»), або пожиттєвої бенефіції («доживотна вислуга»), або за умови несення військової служби («феод», «лен» чи «аллод»). У свою чергу бояри роздавали землі іншим лицарям з умовою несення ними військової служби, а останні – ще дрібнішим лицарям – володільцям землі. Так встановлювалася ієрархічна васальна залежність з Великим князем на чолі.
Объяснение: