Українофо́бія (україноненависництво, антиукраїнізм, україножерство) — агресивне несприйняття існування України, її суверенітету та української нації, форма зверхності, ірраціональна і злісна ворожість до українців як народу, їхньої культури, мови та історії, традицій та менталітету або до України як держави, ненависть до всього українського, вороже ставлення до українства та всіх виявів української національно-культурної самобутності[2], заперечення існування української нації.
Объяснение:
Українофобія є різновидом ксенофобії — ненависті до незнайомого чи чужого гається серед народів, які жили в контакті з українцями в колишньому СРСР чи інших місцях[2]. Українофобія — є таким самим проявом нетолерантності, як і будь-які прояви нацизму, расизму, шовінізму[3].
Українофобія відрізняється від інших національних фобій переважно своєю інтенсивністю[2]. Інколи українофобія використовується як засіб для відволікання від реальних проблем[4]. Українофобія у більшості випадків — це «не проста „насмішка“ над українською нацією, а щире бажання їй зла»[2]. Українофобські настрої також підживлюються і розпалюються в рамках великих геополітичних проектів[2]. Українофобія є формою великодержавної агресії, яка раніше кваліфікувалася в політичній літературі як великодержавне хамство й насильство щодо тих народів, котрі становлять корінну більшість[2].
Українофобія є явищем того самого порядку, що й антисемітизм, але на відміну від нього, українофобія — явище більш політичне і здебільшого характерне для людей, що проживають в Україні і не сприймають її[2].
Українофобія й антиукраїнізм є близькими поняттями, але українофобія ближче до психічної сфери, а антиукраїнізм — це більш концептуальне поняття і зводиться до політики[2].
Українофобія — явище не нове. Термін «українофобія» зустрічається в статті Сергія Єфремова «Українське життя 1912-го» ще в 1912 році[5]. Втім, слово «українофобія» молодше за його прояви. Окреслюючи та описуючи явище неприязні, іноді — ненависті до українців фактично в категоріях, властивих українофобству, українські діячі доволі не часто вживали саме слово до початку XX століття і вже дещо частіше — починаючи від 1905—1907 років. З середини XX століття це поняття було забуте в СРСР, перемістившись у середовище української діаспори, звідки переважно повернулося в Україну в 1990-х.[6]
Цементирующая основа всякой культуры — мировоззрение. Для культуры Древней Руси это прежде всего христианское мировоззрение. Именно христианскую идеологию и ценности призвана была выразить языком образов и символов средневековая культура.
К моменту принятия христианства Русью христианская культура насчитывала не один век своего существования. Отсюда огромная роль Византии, ставшей культурной наставницей Древней Руси.
Влияние византийского искусства многогранно. Особенно оно ощутимо в XI—XII вв., когда традиции античности и христианства соединялись с духовной жизнью народа Древней Руси. Благодаря Византии Русь получила возможность познакомиться с христианской культурой в ее классической форме, воспринять зрелую технику церковного зодчества, иконописания. Однако само восприятие восточного христианства и его образного художественного языка произошло творчески, без слепого копирования и продолжительного ученичества. Древняя Русь очень скоро сумела выработать свой стиль, в котором ярко отразились особенности национального самосознания.
Обращение к русскому искусству XII—XIII вв. позволило исследователям культуры говорить о том, что духовная жизнь древнерусского народа и разнообразные художественные формы ее выражения носили печать самобытного и своеобразного переживания христианства. Для культуры зрелой Византии свойствен суровый аскетизм, для древнерусского искусства — гармония и человечность. Культура Руси окрашена в иные, более мягкие и светлые тона. Связано это с особенностями культурного развития.
Во-первых, это была культура народов, совсем еще недавно вступивших на сцену мировой истории. Сколь ни сурова была христианская доктрина, она не могла изгнать своеобразное, не лишенное наивности, оптимистическое восприятие жизни.
Во-вторых, эта культура изначально складывалась как культура синтетическая, вобравшая и сплавившая в единое целое культурные традиции разнообразных племен и этносов, земледельческих и кочевых народов. А это были прежде всего языческие традиции. Они продолжали влиять на развитие культуры, особенно на культуру низов, жизненный уклад которых мало изменился с принятием христианства, а значит, языческие образы и представления вновь и вновь воспроизводились.
Древнерусское искусство является частью средневекового христианского искусства. К какому бы жанру и виду этого искусства мы ни обратились, везде увидим двойственное восприятие мира, известный дуализм земного и небесного, божественного и мирского. При этом земное бренно и проходяще; оно лишь отражение высшего божественного мира, к обретению которого должны стремиться праведным благочестивым поведением и искренней верой. Однако дуализм вовсе не мешает средневековому мировосприятию оставаться необычайно цельным, поскольку высшее и низшее не только иерархично, а и неразрывно. В культуре преобладает синтез, стремление к единству и гармонии.
Мир средневековым художником и его современником воспринимался совсем не так, как воспринимаем его мы. Поэтому восприятие творений требует еще и знания самого той системы ценностей и тех средств и образов выражения, к которым прибегали древнерусские мастера и писатели.
1.Слабость тех стран, на которые нападали монголы. И Китай, и Средняя Азия находились в условиях феодальной раздробленности. 2.Монгольское войско было многочисленным, организованным и хорошо вооруженным. 3.Тактика монгольской конницы имела ярко выраженный наступательный характер: нанести внезапный удар, внести панику в ряды противника. Монголы избегали больших сражений и разбивали противника по частям. 4.Вторжению обычно предшествовала разведка и дипломатическая подготовка, направленная на изоляцию противника от возможных союзников и на раздувание внутренних усобиц. 5.Непрерывное руководство боем: монгольские ханы, темники и тысячники следили за всеми передвижениями войска, с различных сигналов передавали приказы. Чтобы легче было управлять боем, отряды были в одежде определенного цвета, а лошади в отряд подбирали одной масти. 6.Перед своими войсками монголы ставили живой щит из пленных, чтобы деморализовать противника. 7.Жестокая дисциплина. 8.Использование передового технического опыта и военных специалистов захваченных стран.
Українофо́бія (україноненависництво, антиукраїнізм, україножерство) — агресивне несприйняття існування України, її суверенітету та української нації, форма зверхності, ірраціональна і злісна ворожість до українців як народу, їхньої культури, мови та історії, традицій та менталітету або до України як держави, ненависть до всього українського, вороже ставлення до українства та всіх виявів української національно-культурної самобутності[2], заперечення існування української нації.
Объяснение:
Українофобія є різновидом ксенофобії — ненависті до незнайомого чи чужого гається серед народів, які жили в контакті з українцями в колишньому СРСР чи інших місцях[2]. Українофобія — є таким самим проявом нетолерантності, як і будь-які прояви нацизму, расизму, шовінізму[3].
Українофобія відрізняється від інших національних фобій переважно своєю інтенсивністю[2]. Інколи українофобія використовується як засіб для відволікання від реальних проблем[4]. Українофобія у більшості випадків — це «не проста „насмішка“ над українською нацією, а щире бажання їй зла»[2]. Українофобські настрої також підживлюються і розпалюються в рамках великих геополітичних проектів[2]. Українофобія є формою великодержавної агресії, яка раніше кваліфікувалася в політичній літературі як великодержавне хамство й насильство щодо тих народів, котрі становлять корінну більшість[2].
Українофобія є явищем того самого порядку, що й антисемітизм, але на відміну від нього, українофобія — явище більш політичне і здебільшого характерне для людей, що проживають в Україні і не сприймають її[2].
Українофобія й антиукраїнізм є близькими поняттями, але українофобія ближче до психічної сфери, а антиукраїнізм — це більш концептуальне поняття і зводиться до політики[2].
Українофобія — явище не нове. Термін «українофобія» зустрічається в статті Сергія Єфремова «Українське життя 1912-го» ще в 1912 році[5]. Втім, слово «українофобія» молодше за його прояви. Окреслюючи та описуючи явище неприязні, іноді — ненависті до українців фактично в категоріях, властивих українофобству, українські діячі доволі не часто вживали саме слово до початку XX століття і вже дещо частіше — починаючи від 1905—1907 років. З середини XX століття це поняття було забуте в СРСР, перемістившись у середовище української діаспори, звідки переважно повернулося в Україну в 1990-х.[6]