Епоха тництва XVIII ст. стала важливим поворотним пунктом у розвитку людства. Вона стала історичним і логічним продовженням духовних цінностей епохи Ренесансу, передової думки Європи XVI-XVII століть.
Слід відзначити значну роль французького тництва в розвитку природних і суспільних наук. Спираючись на досягнення своєї епохи тителі в свою чергу стимулювали подальший розвиток наукової думки, в кінцевому підсумку, ідеологічно підготували Велику французьку революцію 1789-1794 рр.іде тництва висловлювали інтереси буржуазії, нещадно критикуючи відживає феодально-кріпосницький лад. Основний напрямок критики-паразитуючий на темряві і невігластві мас б життя імущих і нецивілізовані порядки кріпацтва тою називають ідейний рух в європейських країнах XVIII ст., представники якого вважали, що недоліки суспільного світоустрою походять від невігластва людей і що шляхом тництва можливо перевлаштувати громадський порядок на розумних засадах. Сенс ти" (світло науки і культури) в тому, що воно повинно наблизити такий державний лад, який докорінно змінить на краще життя людини тництво-течія в області культурного і духовного життя, що ставить собі за мету замінити погляди, що ґрунтуються на релігійному або політичному авторитеті, такими, які випливають ізтребувань людського, розуму.
Філософія освіти була підготовлена роботами П. Гассенді (1592-1655), його атомістистичним матеріалізмом, творами р. Декарта, впливом ідей Епікура, в тому числі його етики, критикою схоластики і релігійного догматизму в роботах П.
Бейля (1647-1706).
Найбільш яскраво в цю епоху виділяються наступні напрямки:-атеїстично – матеріалістичне-його прихильники відкидали саму ідею існування Бога в будь-яких формах, пояснювали походження світу і людини з матеріалістичних позицій, в питаннях пізнання віддавали перевагу емпіризму. Представники цього напрямку: т. Гоббс (1588-1679гг.), Д. Локк (1632-1704гг.), Ф. Вольтер (1694-1778гг.), Ш. Монтеск'є (1689-1755гг.), ж. Руссо (1712-1778гг.), ж.Ламерті (1709-1775гг.), П. Гольбах (1723-1789рр.); Д. Дідро (1713-1784рр.), к. Гельвецій (1715-1771рр.), ж. Мельє (1664-1729рр.), - утопічно-Соцалістичний (комуністичний) напрям почав формуватися ще в середині XVIII ст., але особливого поширення набуло під час Великої французької революції 1789-1794 рр. і після її завершення. Основний інтерес соціалісти-утопісти зосередили на проблемі розробки і побудови ідеального суспільства, заснованого на рівності і соціальної справедливості. Представники: г. Маблі (1909-1785гг.), Е-Г. Мореллі, г. Бабеф (1760 – 1797гг.) р. Оуен (1771-1858гг.), а. Сен-Симон (1760-1825гг.).
Характерні особливості філософії епохи тництва:
- раціоналізм як загальна віра в розум;
- антиклерикалізм (від грец. anti-проти і лат. clericalis - церковний) - спрямованість проти засилля церкви (але не релігії) в духовному житті суспільства;
- антиобскурантизм (від лат. obscurant-затемнюючий) - боротьба з мракобісся, з ворожими науці і освіті силами.Філософія тництва відома головним чином своєю соціально-політичною частиною. У ній отримали своє обґрунтування принципи буржуазного суспільства (свобода, рівність прав, приватна власність) замість феодальних (залежність, стан, умовна власність, абсолютизм). Соціальні явища філософія тництва пояснювала законами природи: закони розвитку суспільства і закони природи ототожнювалися.
Англійське тництво XVII ст. представлено насамперед суспільно-політичними вченнями Томаса Гоббса (1588-1679 РР.) і Джона Локка (1632-1704 рр.), сучасників і ідеологів перетворень, що настали внаслідок Англійської буржуазної революції. Головне місце в спадщині цих філософів займає проблема державного устрою. Гоббс в трактаті "Левіафан" розробив теорію суспільного договору,згідно з якою держава виникає з договору людей між собою про обмеження деяких своїх свобод в обмін на права. Він стверджував, що природа людини спочатку зла, оскільки рушійною силою дій людини є особиста вигода і егоїзм, пристрасті, потреби, афекти. Тому без суспільного договору люди не здатні до мирного співіснування в силу своєї природної ворожнечі один до одного « "боротьби всіх проти всіх", в якій не може бути переможця і яка унеможливлює нормальне спільне життя людей і економічний прогрес.
Са́ки (др.-перс. Sakā, др.-греч. Σάκαι, лат. Sacae) — собирательное название группы ираноязычных[2][3][4][5][6][7][8][1][9][10][11][12]. кочевых и полукочевых племён I тыс. до н. э. — первых веков н. э. в античных источниках. Название восходит к скифскому слову saka — ‘олень’[13] (ср. осет. sag 'олень'). И древними авторами, и современными исследователями саки, наряду с массагетами, считаются восточными ветвями скифских народов[14]. Первоначально саки, видимо, тождественны авестийским турам; в пехлевийских источниках под турами понимаются уже тюркские племена. В ахеменидских надписях «саками» называются все скифы[15].Считаются потомками носителей древностей срубной и алакульского варианта андроновской культур[16]. Именно на основе андроновского антропологического типа формируется сакское население Средней Азии. Таким образом, антропологические данные подтверждают заключение о преемственности культуры ираноязычных саков и савроматов с андроновской, полученное ретроспективным методом[17].
история-На рубеже VI и V вв. до н. э. часть сакских племён (греч. Σάκαι) была покорена персидскими царями династии Ахеменидов, платила им подати[37] и поставляла воинов, завоевание саков описано в Бехистунской надписи Дария I (см. рис.). Саки в составе персидской армии участвовали в греко-персидских войнах, в частности, в битве при Марафоне[38].
После завоевания Персидской империи Александром Македонским, одна из групп сакских племён вторглась в пределы сатрапии Селевкидов Парфиены (III в. до н. э.) и сыграла значительную роль в образовании Парфянского царства: вождь племени парнов Аршак стал основателем парфянской династии Аршакидов[39].
Часть племён саков вторглась в Дрангиану и заняла её, дав ей название Сакастан (Страна саков, у Страбона лат. Sacasene — современный Систан на территориях Ирана и Афганистана).
Долго путешествовавший по территории Систана и Белуджистана британский офицер на службе у генерал-губернатора Индии Роберт Сандеман[en] писал:
«Быстро уменьшающиеся племена Саджидов (Sajittae) и Сака (Sacac) являются другими из более древних рас Белуджистана легко узнаваемых в классической географии.»
Оригинальный текст (англ.)
The fast-diminishing Sajidis (Sajittae) and Saka (Sacae) are others of the more ancient races of Baluchistan easily recognizable in classical geography
— Encyclopædia Britannica[40]
Сака (сакхани, сахакан, саджиди) — 3 или 13 из 600 племен Белуджей. Присутствие племени Саков среди белуджских племен объясняется тем, что происходили миграции племён на территории Систана и Белуджистана.[41]
Страбон достаточно подробно описывает набеги саков, сообщая, среди прочего, что они добирались даже до Каппадокии и что жители Зелы учредили и ежегодно отмечают особый праздник — Сакею (лат. Sacaea) в честь отражения одного из таких набегов[42].
Переселение саков (в китайских источниках эти племена называются племенами сэ) было частью перемещения кочевых народов, запущенного вытеснением юэчжей племенем сюнну (хунну) около 175 года до н. э. Саки, вынужденные покинуть бассейн реки Или, двинулись на Фергану и Согдиану. Ок. 145 года до н. э. они вторглись в Греко-бактрийское царство и сожгли Александрию Оксианскую. При продвижении на юг саки в середине II в. до н. э. заселили южные области современного Афганистана — т. н. Сакастан.
В конце II — первой половине I веков до н. э. племена саков проникли в Северо-Западную Индию, образовав в середине I века до н. э. ряд индо-сакских государств. Одним из самых известных индо-сакских правителей был царь Май, под властью которого находились Гандхара[43], долина Свата и, возможно, часть Кашмира. Его преемник Аз расширил свои владения и титуловал себя, аналогично правителям Парфии, «великим царём царей»[44]. Около 60 года до н. э. индо-скифы взяли крупнейший город тогдашней Индии — Матхуру. На востоке их набеги доходили до Паталипутры, и к 10 году до н. э. под их напором пало Индо-греческое царство.
В I веке н. э. саков в Индии стали вытеснять на юг двигавшиеся с севера кушаны — ветвь племени юэчжей. Последний этап скифского присутствия в Индии представляет династия Западных Кшатрапов, царствовавшая на западе Деккана со 110 по 395 года. Их столицей служил священный для индусов город Уджайн. На исходе IV века конец власти Западных Кшатрапов в Деккане положил своими завоевательными походами Чандрагупта II из династии Гуптов, убивший последнего сакского правителя Рудрасимху III.