Щербицький Володимир Васильович - керівник уряду УРСР (керував урядом: лютий 1961 р. — липень 1963 р., жовтень 1965 р. — травень 1972 р.)
Народився 17 лютого 1918 р. у м. Верхньодніпровськ Катеринославської губернії, нині Дніпропетровська область, у сім’ї робітника. У 1936 р. став студентом механічного факультету Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, який закінчив перед самою війною. Під час навчання працював креслярем, конструктором, машиністом компресорів на заводах Дніпропетровська. Паралельно закінчив річну школу пропагандистів.
Влітку 1941 р. мобілізований і відряджений у Військову академію хімічного захисту. Пройшов у ній прискорений курс навчання і у званні лейтенанта направлений в Закавказький військовий округ, де став начальником хімслужби 34-го полку. До грудня 1945 р. перебував на командних посадах у військах діючої армії.
Після демобілізації вернувся додому і влаштувався на роботу начальником бюро планово-попереджувальних ремонтів коксохімічного заводу. Невдовзі його обрали секретарем партбюро цього заводу. Від січня 1948 р. працював у Дніпродзержинському міськкомі партії — спочатку завідуючим оргінструкторським відділом, а з серпня того ж року — другим секретарем міськкому. У 1952 р. — парторг ЦК КПРС Дніпродзержинського металургійного заводу.
Від серпня 1952 р. до лютого 1954 р. — перший секретар Дніпродзержинського міськкому Компартії України. У 1954—55 рр. — другий, а у 1955—57 рр. — перший секретар Дніпропетровського обкому. У 1957 р. став членом президії (згодом політбюро) і секретарем ЦК Компартії України. На ХХ з’їзді КПРС обраний членом Центральної ревізійної комісії.
Наприкінці лютого 1961 р. В. Щербицький — голова РМ України. Від жовтня того ж року — кандидат у члени президії ЦК КПРС. Спроба В. Щербицького протидіяти волюнтаристським методам управління і безглуздим експериментам в економіці коштувала йому відставки. У липні 1963 р. увільнений від обов’язків голови РМ. Вернувся у Дніпропетровськ, був обраний першим секретарем Дніпропетровського промислового обкому Компартії України. Після повернення КПРС до попередньої партійної структури очолив Дніпропетровський обком Компартії України.
Друге призначення В. Щербицького головою РМ УРСР відбулося в жовтні 1965 р. У грудні того ж року став кандидатом у члени президії (з 1966 р. — політбюро) ЦК КПРС. Від квітня 1971 р. — член політбюро ЦК КПРС. У травні 1972 р. обраний першим секретарем ЦК Компартії України. На цій посаді працював 17 років.
Час перебування В. Щербицького на вищих державних і партійних постах був періодом кількісного економічного зростання, і значною мірою воно було результатом його неабияких організаційних здібностей, ініціативності, високої вимогливості, особистої чесності і принциповості. Йому вдалося результативно протидіяти порушенням законності та явищам корупції.
Проте зупинити інерцію гальмівних процесів, які впродовж 70-х рр. посилювалися, В. Щербицькому виявилося не під силу. Апологетика "розвинутого соціалізму" затемнювала аналіз реальних суспільно-економічних процесів. Однобоке розуміння інтернаціоналізму призвело до звуження сфери застосування української мови.
Недостатня протидія централізаторським устремлінням Москви зумовила високий ступінь залежності економіки України від підприємств, що перебували поза її межами; майже 80% заводів і фабрик не мали завершеного виробничого циклу. Розміщення союзним урядом атомної електростанції у безпосередній близькості від столиці України обернулося жахливою Чорнобильською катастрофою.
Під час вересневого (1989 р.) пленуму ЦК Компартії України В. Щербицький звернувся із заявою про увільнення його від обов’язків першого секретаря і члена політбюро ЦК Компартії України за віком і станом здоров’я. Після відставки Володимир Васильович прожив недовго. 16 лютого 1990 р. його не стало. Похований у м. Києві, на Байковому цвинтарі. На батьківщині В. Щербицького, у м. Верхньодніпровськ йому споруджено пам’ятник.
Нагороджений 7 орденами Леніна (1958, 1968, 1971, 1973, 1977, 1983, 1988), 2 орденами Жовтневої Революції (1978, 1982), Вітчизняної війни I ступеня (1985), багатьма медалями. Двічі удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1974, 1977). Лауреат Ленінської премії.
Второе: города средневековой Европы - это сплошной срач и свалка, люди мылись то раз в год, например король Франции Людовик 15, на полном серьезе хвастался тем, что мылся всего 2 раза в жизни (представляете запашок этого господина) . Так вот - чтобы ходить по этим и не так промокала обувь - и привязывали дерево, ведь подошва была из кожи (коровьей или еще какой-то зверушки, то есть промокала быстро) . Резины и поливинилуретана тогда еще не изобрели. Да и по простым проселочным дорогам тоже особо не походишь, да и теплее, когда между стопой не тонкая полоска ткани и кожи, а еще и дерево.
Третье: можно было казаться выше, чем ты есть на самом деле.