В древние времена, когда люди разделились на племена и заселили всю земли, предки тюрков жили на краю огромного болота. Напали на них воины соседнего племени и уничтожили весь народ. В живых остался лишь один десятилетний мальчик. Видя его малолетство, враги не стали его убивать, а отрубили ему руки и ноги и бросили в травянистом болоте. Но Великий Тенгри, в образе ворона пролетая над миром, увидел несчастного и стал кормить его мясом. Через некоторое время послал Тенгри к нему волчицу, которая сберегла и вырастила его.
Со временем волчица стала женой этого мальчика время. Хан враждебного племени почувствовал приближение беды. Обратился он к своим шаманам, что же предвещает беду? Долго шаманы пытались раскрыть истину. И, наконец, им это удалось. Рассказали они хану о том, что потомство мальчика принесет гибель его государству. Во все концы земли отправил хан воинов, чтобы убили они мальчика. Нукеры обыскали всю степь и все горы. Выследили и убили они человека. Когда хан увидел отрубленную голову своего врага, устроил он пир. А из черепа приказал сделать чашу для вина. Успокоился хан и его окружение.
Волчица же бежала в горы и в укромной пещере родила десятерых сыновей. Каждый из них стал основателем рода и дал ему свое имя.
время. Потомство мальчика и волчицы размножилось, и захотели люди стать народом. Собрались братья и стали решать, кто объединит сородичей и станет первым каганом. Долго они спорили и не могли придти к согласию. Обратились тогда они за советом к каму. Долго думал кам. Начал он свой священный обряд, душа его вышла из тела, взлетела к синим небесам. Миновала она пять небес и остановилась у самой рукоятки посоха Тенгри – звезды Алтын Казык. Здесь душа кама услышала заветные слова и вернулась обратно. Пришел в себя кам после тяжелого пути и передал братьям волю Тенгри. Тот, кто взберется на Байтерек и окажется выше всех братьев, а значит и ближе всех к Тенгри, тот и станет каганом. Байтерек ведь не просто дерево, а еще и дорога на небеса, к престолу Великого Тенгри. Пришли братья к Великому дереву и стали подниматься вверх. Срывались они с веток, обдирая руки и ноги, падали вниз от усталости. Единственным, кто поднялся выше всех оказался Ашина. Он смог даже дотронутся до крыльев священного орла, прежде чем стал спускаться вниз. У вершины дерева браться уже возмущали народ и говорили, что Ашина просто спрятался в густых ветвях и дождался, когда браться выбьются из сил и упадут с дерева. Только тогда он спустился и назвал себя победителем. Народ не знал кому верить. Тогда решили камы, что встанут браться у подножья дерева и станут ждать знака Тенгри. Как только взошло утреннее Солнце, братья встали под кроной Байтерека. Через некоторое время могучий орел слетел с дерева и, совершив семь священных кругов, опустился на голову Ашины.
Теперь уже никто не сомневался в выборе Тенгри. Так появился первый каган тюрков, а потомки Ашины правили народом еще много лет.
Имя Ашина означает благородный волк. Над ставкой Ашины всегда развевалось знамя с золотой волчьей головой. В память о праматери, тюрки называют себя вскормленными молоком волчицы. А в знак уважения к ворону, который не дал прародителю тюрков погибнуть в болоте, золотой род Ашина стали называть родом золотой птицы или золотого красного ворона.
Потомок Ашины Асянь-шад вывел пятьсот семейств из пещеры и поселился на Алтае, где они смешались с соседними народами и приняли название тюрк, что значит сильный, крепкий.
Когда же тюрки размножились, то пришел к ним синегривый волк и повел их на покорение новых земель на заходе солнца. Когда нужно было идти, то волк кричал «Кош, Кош – в путь!» и люди следовали за ним. Покорили они многочисленные земли и создали огромную империю.
Посилення феодального і національно-релігійного гніту викликало в Україні хвилю повстань. На початку XVIII ст. виникла нова форма антифеодальної боротьби - гайдамацький рух. Серед гайдамаків були козацька голота, селяни, міщани, православне духовенство. Загони гайдамаків діяли на всій території Правобережжя і користувалися широкою підтримкою населення. Повсталі боролися за захист прав православної віри, відновлення козацьких вольностей, звільнення від шляхетсько-магнатської залежності.
На західноукраїнських землях селяни також відмовлялися відбувати панщину, платити податки, захоплювали поміщицькі землі. Ці народні месники називалися опришками. Найвідомішим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Разом із братом Іваном у 1738— 1743 рр. він активно боровся зі шляхтою біля Коломиї. Пізніше Іван перейшов на територію Західного Прикарпаття, а Олекса розгорнув боротьбу в Північній Буковині та Закарпатті.
Опришківський рух тривав довго — завдяки вмілій організації, тісним зв'язкам із селянами, вдалій партизанській тактиці. У гірських умовах загін Довбуша був невловимий, хоча проти нього воювало 2,5-тисячне королівське військо.
1744—1745 роки стали періодом найбільш активної діяльності народних месників. Рух опришків значно сприяв зростанню антифеодального спротиву селянства. Але і шляхта не дрімала: за голову Довбуша було обіцяно значну винагороду. 23 серпня 1745 р. його було підступно поранено, і 24 серпня він помер. Справу Довбуша продовжили його побратими — В. Орфенюк, В. Баюрак, І. Бойчук.
Опришківський рух був тісно пов'язаний з гайдамацьким, найвищим злетом якого стала так звана Коліївщина.
У 1768 р. польський сейм під тиском Росії схвалює рішення про формальне зрівняння у правах православної та католицької церков. Цим Катерина ІІ розраховувала послабити Польщу, спровокувавши конфлікт між королем і шляхтою та виставивши себе захисницею православ'я. У відповідь шляхтичі скликають Барську конфедерацію під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав. Починаються репресії проти українців. На прохання польського уряду Росія починає воєнні дії проти конфедератів, що послужило сигналом до повстання.
Ініціатором повстання православних на Правобережжі був ігумен Мотронинського Троїцького монастиря М. Значко-Яворський. Максим Залізняк збирає повсталих, осердям яких були запорожці, у Холодному Яру. За декілька тижнів повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину. Гайдамаки звільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину та інші форми визиску, створювали органи селянсько-козацького самоврядування. На початку червня 1768 р. повсталі оточили Умань — один із центрів польського панування на Правобережжі. На їхній бік перейшов уманський сотник І. Гонта з козаками, і місто капітулювало. Рада повсталих обрала Залізняка гетьманом і князем смілянським, а Ґонту — полковником і князем уманським. Тоді військо гайдамаків налічувало 16 сотень.
Наляканий розмахом Коліївщини, побоюючись поширення повстання на Лівобережжя й Запоріжжя, царський уряд наказав російським військам з'єднатися мовби для підтримки гайдамаків, а насправді надати до польській армії у ліквідації повстання. В липні 1768 р. табір гайдамаків під Уманню було оточено, і ті здались. Залишки їхніх загонів були розбиті.
Віра у «доброго царя», відсутність політичного досвіду і культури, складнощі геополітичної ситуації зумовили поразку Коліївщини.
Після цього російське самодержавство відкрито взяло бік польської шляхти. Ліквідація Запорізької Січі позбавила селян останнього прихистку волі.
У 1789—1793 рр. проходило повстання у с. Турбаї, яке раніше входило до складу Миргородського полку. На початку XVIII ст. його мешканці були вільними козаками, а потім їх силоміць перетворили на феодальне залежних селян. Отож турбаївці домагалися відновлення своїх прав. У 1788 р. Сенат визнав козацькі права і привілеї лише за 76 селянами із 2 тис. Це викликало велике обурення. В січні 1789 р. селяни відмовилися виконувати панщину і платити податки на користь поміщиків. Було створено селянсько-козацьке самоврядування — Громадська збірня. В липні 1789 р. повстанці вбили поміщиків Базилевських і змусили службовців земського суду визнати їх усіх козаками. Повстання тривало аж чотири роки, оскільки царському урядові, заклопотаному російсько-турецькою війною і боротьбою з французькою революцією, було якось не до нього. Лише у 1793 р. до Турбаїв увійшли війська. Активних учасників повстання судили і заслали на каторгу. Турбаї перейменували на с. Скорботне, а його мешканців переселили у південні райони України.
Антифеодальний рух другої половини ХVІІІ ст. справив величезний вплив на суспільні процеси в Україні, на формування передової думки в колах української інтелігенції, підготував грунт для подальших визвольних змагань.