Відповідь:
Пояснення:
Не маючи змоги захистити Чигирин, 19 вересня 1676 року Петро Дорошенко був змушений зректись гетьманства і здати місто військам Івана Самойловича і Григорія Ромодановського. Він був вивезений у Москву, де присягнув на вірність царю Олексію Михайловичу, і через кілька років був призначений воєводою у Вятці.
Соратник Богдана Хмельницького ще з часів його повстання на Запоріжжі, прилуцький полковник за Івана Виговського, посол Юрія Хмельницького на переговорах у Москві, разом з яким під Чудновом він перейшов на бік Речі Посполитої, генеральний осавул Петро Дорошенко після виїзду Павла Тетері у Польщу не без до татар був проголошений гетьманом у серпні 1665 року. Поширивши владу на Правобережжя, Дорошенко ліквідував прояви отаманства козацької старшини і 10 жовтня на раді у Чигирині домігся підтвердження своїх гетьманських повноважень.
Після розділу Гетьманщини Річчю Посполитою і Московським царством за Андрусівським договором 1667 року Дорошенко уклав військовий союз із Кримським ханством і вже у вересні на чолі об'єднаної армії розпочав похід на Галичину. Однак взяти Підгайці (нині - Тернопільська область) він не зміг і був змушений визнати зверхність Речі Посполитої, уклавши 19 жовтня 1667 року з королем Яном Собеським відповідну угоду від імені усього війська Запорозького.
Примирившись із лівобережним гетьманом Іваном Брюховецьким, який після Андрусова домігся вигнання всіх московських військ, Дорошенко зажадав від нього зречення булави заради об'єднання України, і, отримавши відмову, влітку 1668 року розпочав похід на Лівобережжя. Сприйнявши це як зраду і не маючи союзників, Брюховецький присягнув на вірність Османській імперії, що не знайшло підтримки у низового козацтва, і 18 червня 1668 року під час битви поблизу Опішні (Полтавщина) він був схоплений власними козаками й виданий Дорошенкові, за наказом якого був забитий до смерті. Цього ж дня Петро Дорошенко був проголошений гетьманом обох берегів Дніпра. Проте вже восени, коли Дорошенко рушив на Правобережжя для придушення заколоту запорізького писаря Петра Суховія, залишений ним наказним гетьманом Сіверщини чернігівський полковник Дем'ян Многогрішний заручився підтримкою Москви і у середині грудня в Глухові був проголошений гетьманом Лівобережжя.
Втративши східну Гетьманщину, Дорошенко зіткнувся з опозицією і на західній, де проти нього крім Суховія виступили Михайло Ханенко та Юрій Хмельницький. У пошуках вагомої підтримки Дорошенко уклав союзницький договір з Османською імперією, який 12 березня 1669 року був затверджений в Корсуні Генеральною військовою радою. У вересні 1670 року бей українського санджаку Петро Дорошенко розпочав війну проти Речі Посполитої - завдавши ряд поразок наказному гетьману Ханенку, 27 серпня 1672 року об'єднана українсько-османсько-татарська армія здобула фортецю Кам'янець (тепер - Кам'янець-Подільський), у вересні взяла в облогу Львів, і змусила Польщу укласти 5 жовтня 1672 року Бучацький мирний договір, за яким Річ Посполита відмовлялася від претензій на Правобережну Київщину та Брацлавщину, що відійши під контроль Дорошенка, та Західного Поділля, яке стало Кам'янецьким ейялетом.
Скориставшись ослабленням Речі Посполитої, весною 1674 року війська чергового гетьмана Лівобережжя Івана Самойловича за підтримки московської армії Григорія Ромодановського розпочав похід на Чигирин, який був взятий у тривалу облогу і від поразки Дорошенка врятувало лише турецьке військо, котре окупувало більшу частину Правобережжя. Не маючи змоги виплатити данину Туреччині і втративши підтримку низового козацтва, невдоволеного османськими залогами в містах, Дорошенко не мав достатньо сил, щоб захистити Чигирин під час другого походу Ромодановського і 19 вересня 1676 року на козацькій раді був змушений зректися гетьманства й здати місто московському війську.
Петро Дорошенко був вивезений спочатку на Чернігівщину, а потім у Моску, де присягнув на вірність царю Олексію Михайловичу і в 1679 році був призначений воєводою у Вятці. Через три роки, 55-річним, він оселився в подарованому йому підмосковному селі Ярополчому (нині - село Волоколамського району Московської області Росії), де втретє одружився із столбовою дворянкою Агафією Єропкіною і проживав до своєї смерті 19 листопада 1698 року.
три войны между Карфагеном и Римом в 3-2 вв. до н.э. Название "Пунические" произошло от слова Poeni (пунийцы), которым римляне обозначали "карфагенян" (финикийцев).
1-я Пуническая война (264—241 до н. э.). Борьба за Сицилию явилась основной причиной 1-й П. в. Поводом послужило вмешательство карфагенян в борьбу мамертинцев в Мессане против сиракузского тирана Гиерона II. Римляне, опасавшиеся, что занятие карфагенянами Мессаны повлечёт за собой захват Сиракуз, начали военные действия и в 264 захватили Мессану. С 263 Сиракузы стали союзниками Рима. В 262 римляне взяли Агригент. В течение первых лет войны римлянам удалось создать флот, который в 260 под руководством консула Г. Дуилия одержал морскую победу при Милах.
2-я Пуническая война (218—201 до н. э.). В 219 войско Ганнибала напало на союзный римлянам г. Сагунт в Иберии (Испании), фактически спровоцировав новую войну. Римляне предполагали вести войну в Африке и Испании, но Ганнибал предупредил их выступление. Быстрым маршем он двинулся в Италию, рассчитывая на поддержку завоёванных Римом племён долины р. Падус и греческих городов Южной Италии. Совершив беспримерный в древности переход через Альпы, войско Ганнибала одержало победы в сражениях при рр. Тицине и Треббии в 218. В 217, действуя в сложных стратегических и природных условиях, армия Ганнибала обошла позиции римского войска и вышла к Тразименскому озеру, около которого одержала блестящую победу над римлянами. Назначенный после этого диктатором римский полководец Фабий Максим, учитывая превосходство карфагенской армии, изменил тактику ведения войны, стремясь избежать решительного сражения, но его преемники пошли на генеральное сражение. В 216 в битве при Каннах римская армия (около 80 тыс. чел. пехоты) была окружена и разбита армией Ганнибала (40 тыс. чел. пехоты и 10 тыс. конницы). Эта победа вызвала переход многих племён и городов Италии (например, Капуя, Калация) на сторону карфагенян. С 215 римлянам пришлось вести войну на нескольких фронтах, т.к. союзниками Карфагена стали Македония и Сиракузы (с 213). В этих условиях римляне вернулись к тактике, рассчитанной на затягивание войны, на истощение сил противника, боровшегося на чужой территории. Результатом этого явилось ослабление армии Ганнибала. С 212 инициатива стала переходить к римлянам, которые одержали ряд побед в Сицилии (в 211 взятие Сиракуз) и Италии (в 211 взятие Капуи). Командовавший римским войском в Испании полководец Корнелий Сципион Африканский Старший смелым броском захватил главную крепость карфагенян — Новый Карфаген (209). Попытка Гасдрубала прийти из Испании на брату Ганнибалу окончилась разгромом войск Гасдрубала при Метавре в 207. В 204 римское войско под руководством Сципиона высадилось у г. Карфагена. Отозванный в связи с этим в 203 в Африку Ганнибал принял командование над плохо обученным ополчением и остатками наёмного войска и был разбит в битве при Заме (202). В 201 был заключён мир, предусматривавший отказ Карфагена от Испании в пользу Рима, запрещение ему вести войны в Африке, уничтожение карфагенского флота и выплату огромной денежной контрибуции.
3-я Пуническая война (149—146 до н. э.). Воспользовавшись поражением Карфагена в войне с нумидийским царём Масиниссой, римляне в 149 осадили Карфаген. Три года его население героически защищалось. Только в марте или апреле 146 римлянам под руководством Корнелия Сципиона Африканского Младшего удалось взять Карфаген. Он был разрушен, жители проданы в рабство. Часть карфагенской территории была передана Нумидии, другая превращена в римскую провинцию Африка.
Победы Рима в П. в превращению его из италийского полиса в крупнейшую средиземноморскую державу. Приток рабов-военнопленных и др. добычи в Рим стимулировал развитие рабовладения.
нечего не понимаю на украинском можешь написать на русском а я отвечу