Наприкінці XVIII ст. - першій половиш XIX ст. на західноукраїнських землях: у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті, які були під владою Австрійської монархії, теж поглибився процес розкладу феодально-кріпосницької системи, в її надрах поступово формувалися нові виробничі відносини.
На захоплених українських землях, особливо у Східній Галичині, продовжували розвиватися традиційні галузі промисловості:
текстильна,
шкіряна,
соляна,
залізорудна,
тютюнова,
лісова.
Засновувалися нові:
папірні,
гути,
керамічні й залізоробні підприємства,
ливарні заводи, особливо в Стрійській окрузі.
У Винниках та Монастирській працювали тютюнові мануфактури. Загальнопоширеною галуззю промисловості було ґуральництво. У 1863 р. у Галичині й на Буковині налічувалося 4000 діючих ґуралень. Згодом кількість їх зменшилася за рахунок концентрації й удосконалення технології виробництва. Поряд із ґуральництвом великого поширення набуло пивоваріння.
Починаючи з 20-х років XIX ст. важливим джерелом збагачення західноукраїнських поміщиків стало цукроваріння. В 1823 р. у Пужинках, неподалік Станіслава, було збудовано першу в краї цукроварню. До середини XIX ст. на західноукраїнських землях існувало 16 цукроварень.
Залізоробне виробництво краю було представлене головним чином руднями. В 1807-1811 рр. на території Східної Галичини діяло 12 залізних гут, 1825 р. - 15 (сім належали магнатам, сім - державі й одна - церкві). У 20-х роках XIX ст. у залізодобувній промисловості Галичини працювало 1400 найманих робітників. Крім цього, на допоміжних роботах (видобування і транспортування вугілля, видобування і підвіз руди, підсобні операції) широко використовувалася примусова праця панщинних селян, вуглярів, рудокопів та ін. (близько 6 тис. чол.).
Багата сировинна база західного регіону України сприяла значному розвитку солевидобувної промисловості. Це в першу чергу стосувалося Закарпаття. Тут відбувалися позитивні зміни в техніці й технології солевидобутку, зокрема, відкритий іб добування замінився підземним. На всіх соляних рудниках працювало близько 1200 чол., з яких 2/3 становили німецькі вільнонаймані робітники.
За обсягом виробленої продукції до найпродуктивніших підприємств цієї галузі у Східній Галичині належала солеварня у с. Стара Сіль. За 55 років (1788-1841) тут було вироблено понад 2670,8 тис. центнерів солі. Прикарпатська сіль забезпечувала господарські потреби Галичини і Буковини, вивозилась за кордон. На солеварнях краю використовувалася вільнонаймана праця (за винятком доставки дерева, вивезення солі та деяких інших допоміжних робіт).
1)Причины движения: а)Усиление феодального гнета б)нестабильная политическая ситуация в)голод г)недовольство "боярским" правлением 2)Состав участников: а)крестьяне и холопы б)казаки в)дворянство 3)Ход движения: 1606 г - победы Б. под Кромами,Ельцом,Калугой и Коломной. Декабрь 1606 - неудачная осада Москвы Болотниковым. Декабрь 1606 - май 1607 - осада Калуги войсками Шуйского. Июнь - октябрь 1607 - осада Тулы войсками Шуйского. 4)Причины поражения: Неорганизованность,разнородный состав,измена дворянских отрядов.
Василий Шуйский был сыном суздальского князя Ивана Шуйского, чей род, как считается, произошел от Александра Невского. В начале Смутного времени (1604-1605) Василий Шуйский занял враждебную позицию по отношению к Лжедмитрию I, однако уже в июне 1605 перешел на сторону самозванца, но постоянно плел против него интриги и составлял заговоры. После провала такого заговора Шуйского приговорили к смертной казни, но впоследствии помиловали. После убийства Лжедмитрия 17 мая 1606 на московский престол претендовали Василий Шуйский и боярин Василий Голицын . Благодаря усилиям московских бояр 19 мая 1606 Василий Шуйский был избран царем.
Особенности появления на престоле Василия Шуйского прекрасно отражены в литературе историками-специалистами, которые изучали первоисточники и обладают обширными сведениями, например, В.О.Ключевским. Мое мнение, переписанное из учебника истории, таким образом, вряд ли может представлять собой хоть какую-нибудь ценность.
Наприкінці XVIII ст. - першій половиш XIX ст. на західноукраїнських землях: у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті, які були під владою Австрійської монархії, теж поглибився процес розкладу феодально-кріпосницької системи, в її надрах поступово формувалися нові виробничі відносини.
На захоплених українських землях, особливо у Східній Галичині, продовжували розвиватися традиційні галузі промисловості:
текстильна,
шкіряна,
соляна,
залізорудна,
тютюнова,
лісова.
Засновувалися нові:
папірні,
гути,
керамічні й залізоробні підприємства,
ливарні заводи, особливо в Стрійській окрузі.
У Винниках та Монастирській працювали тютюнові мануфактури. Загальнопоширеною галуззю промисловості було ґуральництво. У 1863 р. у Галичині й на Буковині налічувалося 4000 діючих ґуралень. Згодом кількість їх зменшилася за рахунок концентрації й удосконалення технології виробництва. Поряд із ґуральництвом великого поширення набуло пивоваріння.
Починаючи з 20-х років XIX ст. важливим джерелом збагачення західноукраїнських поміщиків стало цукроваріння. В 1823 р. у Пужинках, неподалік Станіслава, було збудовано першу в краї цукроварню. До середини XIX ст. на західноукраїнських землях існувало 16 цукроварень.
Залізоробне виробництво краю було представлене головним чином руднями. В 1807-1811 рр. на території Східної Галичини діяло 12 залізних гут, 1825 р. - 15 (сім належали магнатам, сім - державі й одна - церкві). У 20-х роках XIX ст. у залізодобувній промисловості Галичини працювало 1400 найманих робітників. Крім цього, на допоміжних роботах (видобування і транспортування вугілля, видобування і підвіз руди, підсобні операції) широко використовувалася примусова праця панщинних селян, вуглярів, рудокопів та ін. (близько 6 тис. чол.).
Багата сировинна база західного регіону України сприяла значному розвитку солевидобувної промисловості. Це в першу чергу стосувалося Закарпаття. Тут відбувалися позитивні зміни в техніці й технології солевидобутку, зокрема, відкритий іб добування замінився підземним. На всіх соляних рудниках працювало близько 1200 чол., з яких 2/3 становили німецькі вільнонаймані робітники.
За обсягом виробленої продукції до найпродуктивніших підприємств цієї галузі у Східній Галичині належала солеварня у с. Стара Сіль. За 55 років (1788-1841) тут було вироблено понад 2670,8 тис. центнерів солі. Прикарпатська сіль забезпечувала господарські потреби Галичини і Буковини, вивозилась за кордон. На солеварнях краю використовувалася вільнонаймана праця (за винятком доставки дерева, вивезення солі та деяких інших допоміжних робіт).