Ранние славяне были разнообразной группой племенных обществ, которые жили в период миграции и раннего средневековья (примерно с 5 по 10 века) в Восточной Европе и заложили основы для славянских народов через славянские государства высокого средневековья. Первое письменное употребление имени «славяне» относится к 6 веку, когда славянские племена населяли большую часть Центральной и Восточной Европы. К этому столетию славянское население региона было поглощено кочевыми иранскими этническими группами, живущими в Евразийской степи (скифы, сарматы, аланы и так далее). В течение следующих двух веков славяне расширялись на юго-запад в направлении Балкан и Альп и на северо-восток в направлении реки Волги.
Вспомним, что этот регион богат лесами, а значит славяне занимались охотой, рыболовством, потому что также жили у рек. В лесостепных зонах было возможно заниматься земледелием. А в горных – животноводством, но животноводство вообще не было популярным у славян, потому что степей не было и не было достаточно возможности для разведения скота.
Объяснение:
Трудностями в данном случае выступало отсутствие удобрений, короткое теплое время для земледелия в восточных районах. И поскольку большая часть славян жила в лесах, то приходилось вырубать леса для того, чтобы заниматься земледелием. Так что славяне занимались подсечно-огневым земледелием – вырубали лес, а деревья жгли, так что пепел выступал своеобразным удобрением и делал почву более плодородной. Но проблема заключалась также в том, что требовалось время для того, чтобы участок был пригоден для земледелия. В степях занимались переложным земледелием.
Своєю внутрішньою політикою Іван Виговський прагнув задовольнити передусім інтереси старшинської верхівки та української покозаченої шляхти. Внутрішня політика І. Виговського ігнорувала інтереси селянства й міщан, рядового козацтва, запорожців: гетьман спробував відновити шляхетське землеволодіння на Лівобережжі, поширив на козацтво практику оренд і збільшення поборів, змістив кошового на Січі.
Щедрі дарунки земельних наділів і привілеїв можновладцям спричинили невдоволення незаможного козацтва й селянства. Загальне незадоволення такими діями влади з березня 1658 р. переросло у масовий рух суспільних низів, що набув виразних рис анархії і громадянської війни. Десятки тисяч селян, міщан, козацької сіроми громили й грабували маєтки шляхти й старшини, вбивали їх власників, орендарів, урядовців, а сам гетьман був “у всіх у ненависті”. Зростанням внутрішнього напруження скористалися полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам прагнув гетьманської булави, та запорозький отаман Яків Барабаш.
Заклики гетьмана покласти край громадянській війні не діяли, тож Виговський мусив ужити рішучих заходів. Не маючи опори в українському суспільстві, І.Виговський заручився підтримкою Криму і звернувся до московського царя з проханням до тих бунтівників і свавільників приборкати”. У травні 1658 р. гетьманське військо розбило під Полтавою загони заколотників. Пушкар загинув у бою, а Барабаша взяли в полон і стратили.