Творчість славетного італійського поета Данте Аліг’єрі стала найвищим художнім втіленням Передренесансу. Її справедливо називають синтезом середньовічної культури. Водночас з ім’ям Данте пов’язаний початок нової культури, нового типу мислення.
Життя Данте Аліг’єрі тісно переплетене з подіями суспільного й політичного життя Флоренції та всієї Італії. Батьки Данте були корінними флорентійцями, які належали до знатного, але збіднілого феодального роду. Батько поета Аліг’єро Аліг’єрі був юристом, служив в одній із флорентійських банківських фірм. Помер він молодим, коли його старший син Дуранте, який пізніше уславив себе під скороченим ім’ям Данте, був ще зовсім юним.
З юності поет бачив нуртування політичних пристрастей, криваві бої у стінах рідного міста, зміну влади у Флоренції. Данте навчався у звичайній середньовічній схоластичній школі. Шкільна освіта, убога й обмежена, не могла задовольнити допитливого юнака, і він намагався самостійно поповнити свої знання. У нього рано пробудився інтерес до літератури і мистецтва: він захоплювався живописом, музикою, поезією.
Перші поетичні кроки Данте були пов’язані з гуртком «солодкого нового стилю»1, але вже в ранніх його віршах нуртують почуття, що розвивають умовні образи цього стилю.
У 1293 році Данте опублікував свою першу книгу «Нове життя» — збірку із тридцяти віршів, створених у період з 1281 до 1292 року. Вірші містили великий прозовий коментар автобіографічного і філософсько-естетичного характеру. У віршах і прозі «Нового життя» юний поет розповів історію свого кохання до Беатріче Портінарі. Це велике почуття зародилося в Данте, коли він був дев’ятирічним хлопчиком, і тривало все життя, навіть після смерті коханої (Беатріче померла, коли поетові було 25 років).
Книга була першою ліричною сповіддю у світовій літературі, яка вперше розповіла щиро і натхненно про надзвичайне кохання і велику скорботу живого людського серця. «Нове життя» уславило ім’я Данте. Незабаром до ореола поета додалася слава видатного ерудита, одного з найосвіченіших людей Італії. Коло його інтересів було надзвичайно широке для того часу. Він студіював історію, філософію, риторику, богослов’я, астрономію, географію. Данте вивчав видатних античних поетів і мислителів — Платона, Сенеку, Вергілія, Овідія, Ювенала, інтерес до творів яких з особливою силою прокинеться в гуманістів доби Відродження.
Данте брав активну участь у суспільному житті Флоренції, яку в той час роздирали політичні суперечки, приєднавшись до партії «білих» гвельфів (які представляли торгово-ремісничі кола). Він був членом Ради Ста, одним із семи пріорів Флоренції, виконував дипломатичні доручення.
У 1301 році Флоренцію вразив жорстокий вибух політичних пристрастей. «Чорні» гвельфи (партія міського дворянства), яких підтримав Папа Римський, викликали на до війська, захопили владу в місті й нещадно розправилися з «білими». Флоренцією прокотилася хвиля вигнань і страт. Данте за сфабрикованим звинуваченням у хабарництві, посадових злочинах й опорі Папі Римському був заочно присуджений до спалення з конфіскацією майна (1302). Від смерті його врятувало тільки те, що в той час він перебував з дипломатичною місією за межами міста.
Данте довелося відчути, якою важкою є доля вигнанця, яким «гірким буває хліб на чужині і як важко підніматися чужими сходами». Позбавлений батьківщини, поет поневіряється різними італійськими містами, перетинає навіть межі країни, якийсь час живе в Парижі. Вельможі охоче розчиняли двері своїх палаццо перед прославленим поетом, але він ніде не залишався надовго. Біль поразки, туга за рідною Флоренцією гнали його з місця на місце, а гостинність можновладних князів принижувала й ображала.
У поневіряннях, злиднях, у скорботних роздумах про долю Італії визрів геній Данте. У роки вигнання він багато працює як поет, філософ, політичний діяч, публіцист, учений-дослідник, пише «Божественну комедію», свій найбільший твір, який обезсмертив поета. Саме в цьому творі він на весь зріст постає як «останній поет середньовіччя і перший поет нового часу».
Ольга была первой русской правительницей-христианкой. Став христианкой, Ольга сильно изменилась. Нрав ее стал добрее, забыла языческую жестокость, но стремилась жить по закону христианской любви. Княгиня Ольга умерла в 969 году, но потомки хранили о ней самую добрую память. И недаром древний летописец назвал ее «провозвестницей христианской земли» .
Ее внук, князь Владимир Святославич, в 1000 году повелел перенести останки княгини в Десятинную церковь и положить в каменный саркофаг. Рассказывали о чудесах, которые происходили возле останков княгини Ольги. На верху саркофага было устроено оконце. Когда кто-нибудь приходил к гробнице княгини с твердой верой, оконце само открывалось, и было видно нетленное тело, светящееся, словно солнце. И многие люди исцелялись возле гробницы от разных болезней. А кто приходил без веры, тому оконце не отворялось и чудес не случалось.
Уже в XI в. в разных древнерусских источниках прослеживается желание прославить княгиню Ольгу, как православную святую. Однако сам факт канонизации княгини Ольги произошел позднее, когда – неизвестно. В 969 году Ольга была похоронена в земле по христианскому обряду. В 1007 году её внук князь Владимир Креститель перенес мощи святых, включая Ольгу, в основанную им церковь Святой Богородицы в Киеве. По Житию и монаху Иакову тело блаженной княгини сохранилось от тлена. Её «светящееся яко солнце» тело можно было наблюдать через окошко в каменном гробу, которое приоткрывалось для любого истинно верующего христианина, и многие находили там исцеление. Все же прочие видели только гроб. Скорее всего, в княжение Владимира княгиня Ольга начала почитаться как святая. Об этом свидетельствует перенесение её мощей в церковь и описание чудес, данное монахом Иаковом в XI веке. С того времени день памяти святой Ольги (Елены) стал отмечаться 11 июля, по крайней мере, в самой Десятинной церкви. В 1547 году Ольга причислена к лику святой равноапостольной. Такой чести удостоились ещё только 5 святых женщин в христианской истории (Мария Магдалина, первомученица Фекла, мученица Апфия, царица Елена и просветительница Грузии Нина) .
Память равноапостольной Ольги празднуется Православными Церквами русской традиции 11 июля по юлианскому календарю; католическими и др. западными церквами — 24 июля по григорианскому.
Почитается как покровительница вдов и новообращённых христиан.
Олег разгромил "каганат" не в низовьях Мордовии — он захватил столицу Саранск, которая размещалась в среднем течении Днепра, и была потом переименована в Киев. То есть, украинцы в качестве одного из корней имеют не мифических «укров», а древние народы Моша и Эрьзя, подвергшихся около 1200 лет назад мощной ассимиляции древнерусскими племенами. Род занятий у них был широкий и разный, от военного ремесла (которое они отточили до абсолютного мастерства), до собирательства и различного рукоделия и фермерства.
вроде так
Объяснение:
Творчість славетного італійського поета Данте Аліг’єрі стала найвищим художнім втіленням Передренесансу. Її справедливо називають синтезом середньовічної культури. Водночас з ім’ям Данте пов’язаний початок нової культури, нового типу мислення.
Життя Данте Аліг’єрі тісно переплетене з подіями суспільного й політичного життя Флоренції та всієї Італії. Батьки Данте були корінними флорентійцями, які належали до знатного, але збіднілого феодального роду. Батько поета Аліг’єро Аліг’єрі був юристом, служив в одній із флорентійських банківських фірм. Помер він молодим, коли його старший син Дуранте, який пізніше уславив себе під скороченим ім’ям Данте, був ще зовсім юним.
З юності поет бачив нуртування політичних пристрастей, криваві бої у стінах рідного міста, зміну влади у Флоренції. Данте навчався у звичайній середньовічній схоластичній школі. Шкільна освіта, убога й обмежена, не могла задовольнити допитливого юнака, і він намагався самостійно поповнити свої знання. У нього рано пробудився інтерес до літератури і мистецтва: він захоплювався живописом, музикою, поезією.
Перші поетичні кроки Данте були пов’язані з гуртком «солодкого нового стилю»1, але вже в ранніх його віршах нуртують почуття, що розвивають умовні образи цього стилю.
У 1293 році Данте опублікував свою першу книгу «Нове життя» — збірку із тридцяти віршів, створених у період з 1281 до 1292 року. Вірші містили великий прозовий коментар автобіографічного і філософсько-естетичного характеру. У віршах і прозі «Нового життя» юний поет розповів історію свого кохання до Беатріче Портінарі. Це велике почуття зародилося в Данте, коли він був дев’ятирічним хлопчиком, і тривало все життя, навіть після смерті коханої (Беатріче померла, коли поетові було 25 років).
Книга була першою ліричною сповіддю у світовій літературі, яка вперше розповіла щиро і натхненно про надзвичайне кохання і велику скорботу живого людського серця. «Нове життя» уславило ім’я Данте. Незабаром до ореола поета додалася слава видатного ерудита, одного з найосвіченіших людей Італії. Коло його інтересів було надзвичайно широке для того часу. Він студіював історію, філософію, риторику, богослов’я, астрономію, географію. Данте вивчав видатних античних поетів і мислителів — Платона, Сенеку, Вергілія, Овідія, Ювенала, інтерес до творів яких з особливою силою прокинеться в гуманістів доби Відродження.
Данте брав активну участь у суспільному житті Флоренції, яку в той час роздирали політичні суперечки, приєднавшись до партії «білих» гвельфів (які представляли торгово-ремісничі кола). Він був членом Ради Ста, одним із семи пріорів Флоренції, виконував дипломатичні доручення.
У 1301 році Флоренцію вразив жорстокий вибух політичних пристрастей. «Чорні» гвельфи (партія міського дворянства), яких підтримав Папа Римський, викликали на до війська, захопили владу в місті й нещадно розправилися з «білими». Флоренцією прокотилася хвиля вигнань і страт. Данте за сфабрикованим звинуваченням у хабарництві, посадових злочинах й опорі Папі Римському був заочно присуджений до спалення з конфіскацією майна (1302). Від смерті його врятувало тільки те, що в той час він перебував з дипломатичною місією за межами міста.
Данте довелося відчути, якою важкою є доля вигнанця, яким «гірким буває хліб на чужині і як важко підніматися чужими сходами». Позбавлений батьківщини, поет поневіряється різними італійськими містами, перетинає навіть межі країни, якийсь час живе в Парижі. Вельможі охоче розчиняли двері своїх палаццо перед прославленим поетом, але він ніде не залишався надовго. Біль поразки, туга за рідною Флоренцією гнали його з місця на місце, а гостинність можновладних князів принижувала й ображала.
У поневіряннях, злиднях, у скорботних роздумах про долю Італії визрів геній Данте. У роки вигнання він багато працює як поет, філософ, політичний діяч, публіцист, учений-дослідник, пише «Божественну комедію», свій найбільший твір, який обезсмертив поета. Саме в цьому творі він на весь зріст постає як «останній поет середньовіччя і перший поет нового часу».