Історична пам’ять є невід'ємною складовою національної ідентичності. Усвідомлення спільності історичної долі нарівні з мовою і культурними традиціями об’єднує індивідуумів, окремі соціальні групи у нації, наділяє її членів почуттям духовної спорідненості. Такі колективні уявлення про минуле є важливим соціокультурним феноменом колективної та індивідуальної самоідентифікації.
Незважаючи на уявну спонтанність та еволюційність процесів формування історичних наративів, у сучасних умовах держава, використовуючи засоби відповідної політики та управління, виступає впливовим суб'єктом формування національної пам'яті. Дану сферу діяльності органів влади у політичному та науковому дискурсі отримала усталену назву „державна політика пам’яті”, яка є сукупністю офіційних репрезентацій історичного минулого, комеморативних стратегій та практик, орієнтованих на формування історичної пам’яті національної спільноти. При цьому, з огляду на незавершеність процесу націотворення в Україні та динамічні соціальні зміни, актуальним є питання визначення концептуальних засад державної політики пам’яті, а саме – цілей, пріоритетів, засобів і методів її впровадження.
У представленій аналітичній записці на основі аналізу ситуації, яка склалася в Україні навколо проблем формування національної історичної пам'яті, пропонуються науково-аналітичні підходи до вирішення цього актуального завдання.
Страной с высокоразвитой древней культурой, сыгравшей огромную роль в становлении и развитии мировой культуры, является античная Греция, где возникновение рабовладельческого общества, а одновременно философии, относится к VII—VI вв. до н. э. и связано с распадом первобытного патриархально-родового уклада жизни, которому соответствовало мифологическое мышление.
Мифология — это форма общественного сознания понимания природной и социальной действительности на ранних стадиях общественного развития. Наиболее характерная черта религиозных представлений древних греков до рабовладельческого общества (VII—VI вв. до н. э.) заключается в отражении родовых связей в форме мифа, тотемизма и культа предков. Мифологический образ человеческого мышления объективно был отражением реальной родовой общественно-экономической практики. Памятниками древнегреческой мифологии считаются «Илиада» и «Одиссея» Гомера, сочинения Гесиода«Теогония» и «Труды и дни», отражавшие образ мышления человека родового общества.
В основе мифологической культуры Древней Греции лежит материально-чувственный или одушевленно-разумный космологизм. Космос понимается здесь как абсолют, божество, но античные боги — это не что иное, как те идеи, которые воплощаются в Космосе, то есть законы природы, управляющие им. Космос выступает как абсолют (нет того, что его создало) и как произведение искусства. Представление греков о мире сводится к представлению о нём как о театральной сцене, где люди — актёры, а всё вместе (мир и люди) — порождение Космоса.
Мифология древних греков рассматривается как архетипическая основа их культуры
Прогрессивной шкале НДФЛ я уже много раз писал в своем блоге. Кто-то из читателей даже предлагал мне рубрику по этому поводу открыть. А что, надо подумать, т.к. новости то по этому поводу есть постоянно, вот и недавно в ГосДуме вновь рассматривался законопроект о «прогрессии». Интересно отметить, что этот законопроект во многом походит именно на наши предложения о том, как эту прогрессию вводить, которые мы делали несколько лет назад. Напомню, что мы всегда говорили следующим образом: 1 тезис: прогрессивная шкала НДФЛ на данном этапе скорее «зло», чем «добро». Не надо вмешиваться в то, что и без того нормально работает. Лечить «справедливостью» проблемы бюджета – неэффективно. Иными словами, мы считаем, что от «прогрессии» в настоящее время больше вреда, чем пользы. 2 тезис: если уж прогрессию вводить (а без этого, по моему, уже не обойтись), то она должна
Історична пам’ять є невід'ємною складовою національної ідентичності. Усвідомлення спільності історичної долі нарівні з мовою і культурними традиціями об’єднує індивідуумів, окремі соціальні групи у нації, наділяє її членів почуттям духовної спорідненості. Такі колективні уявлення про минуле є важливим соціокультурним феноменом колективної та індивідуальної самоідентифікації.
Незважаючи на уявну спонтанність та еволюційність процесів формування історичних наративів, у сучасних умовах держава, використовуючи засоби відповідної політики та управління, виступає впливовим суб'єктом формування національної пам'яті. Дану сферу діяльності органів влади у політичному та науковому дискурсі отримала усталену назву „державна політика пам’яті”, яка є сукупністю офіційних репрезентацій історичного минулого, комеморативних стратегій та практик, орієнтованих на формування історичної пам’яті національної спільноти. При цьому, з огляду на незавершеність процесу націотворення в Україні та динамічні соціальні зміни, актуальним є питання визначення концептуальних засад державної політики пам’яті, а саме – цілей, пріоритетів, засобів і методів її впровадження.
У представленій аналітичній записці на основі аналізу ситуації, яка склалася в Україні навколо проблем формування національної історичної пам'яті, пропонуються науково-аналітичні підходи до вирішення цього актуального завдання.