На теренах Російської імперії на початку XX ст. була заборонена діяльність політичних партій. Проте це не могло зупинити розвиток політичного життя.
На початку XX ст. в суспільно-політичному житті Наддніпрянської України було кілька основних напрямів: загальноросійський, український, єврейський і польський.
У російському напрямі консерватори виступали за збереження існуючого суспільно-політичного устрою Російської імперії, а ліберали, критикуючи самодержавство, хотіли перетворення Росії шляхом реформ на конституційну монархію. Російські радикали, які поділяли ідеали соціалізму та прагнули повалення самодержавства в Росії, діяли в краї доволі активно. У середовищі переважно робітників пропагували свої ідеї представники Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), створеної в 1898 р. Від 1903 р. вони поділялися на поміркованих меншовиків, які віддавали перевагу мирним методам діяльності, та більшовиків, які виступали за здійснення соціалістичної революції та встановлення диктатури пролетаріату.
Пролетар — позбавлений засобів виробництва найманий робітник.
Соціалізація — усуспільнення приватної власності.
Наприкінці 1901 — на початку 1902 р. в результаті об’єднання народницьких гуртків і груп утворилася Російська партія соціалістів-революціонерів (есерів). Вони виступали за повалення самодержавства шляхом революції, здійсненої «працюючим народом». Вимоги запровадження загального виборчого права, республіки, демократичних свобод, робітничого законодавства та соціалізації землі забезпечували есерам доволі значну підтримку у Наддніпрянщині.
На початку XX ст. вагоме місце в суспільно-політичному житті краю посідав єврейський напрям. Активно діяв, особливо в межах «смуги осілості», «Бунд» (у перекладі «союз») — «Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії», створений у 1897 р. Це була політична партія, яка захищала інтереси єврейських робітників І вела серед них соціалістичну пропаганду.
В українському напрямку Наддніпрянщини на основі громадівських рухів, що розвивалися раніше, розпочали формуватися нові течії: із громадівського руху — ліберально-демократична, зі студентського — соціалістична і націоналістична течії. Особливістю їх розвитку було те, що соціальну базу цих течій становила майже виключно українська інтелігенція. Це було зумовлено недостатньою розвиненістю та структурованістю українського суспільства під владою Російської імперії.
исорджименто ( итал. il risorgimento — возрождение, обновление) — историографический термин, обозначающий национально-освободительное движение итальянского народа против иноземного господства, за объединение раздробленной Италии, а также период, когда это движение происходило (конец XIX в. — 1861); рисорджименто завершилось в 1870 году присоединением Рима к Итальянскому королевству. Поначалу слово употреблялось по аналогии с Il Rinascimento ( Эпоха Возрождения) и употреблялось исключительно в культурно-литературном контексте. И только впоследствии при посредстве Витторио Альфьери ( 1749—1803) его значение стало постепенно расширяться в сторону предполагаемого объединения Италии в политическом, культурном и национальном плане. Идеологические предпосылки Рисорджименто весьма разнообразны: это и просвещенческие, и либеральные идеи, романтически-националистические, республиканские, социалистические или антиклерикальные, светские и церковные. Экспансионистские амбиции Савойского дома соединялись с антиавстрийскими настроениями.Немалую роль играла и национальная идея. Она была довольно своеобразна: Франко Вальсекки в своей работе о Рисорджименто в контексте европейского национализма видит в основе национализма итальянского некоторые первичные концепции: идеалистическую — Мадзини, религиозную — Джоберти, рационалистическую — Каттанео, реалистическую — Дурандо. Все они легли в основу разработки Романьози, который соединил национальную идею и принцип легитимности, выработав концепциюЭтникархии. Нация для него — это население, которому природой задано некое географическое и духовное единство. Таким образом, вместе с Манчини, который в своих лекциях подчеркивал бессмертие национального государства, основывающегося на бессмертной идее нации, они сформировали представление о юридической раздробленности Италии как о явлении сугубо временном, в то время как в реальности настоящее государство — национальное.
Татарский язык, наряду с русским, является государственным языком Республики Татарстан (Закон Республики Татарстан «О языках народов Республики Татарстан», 1992). В Татарстане и в местах проживания диаспоры существует развитая сеть учебных и воспитательных учреждений, в которых используется татарский язык: дошкольные учреждения с татарским языком в качестве воспитания, начальные и средние школы с татарским языком в качестве средства обучения всем предметам, а также начальные и средние школы, в которых язык изучается как предмет.Кроме традиционного использования татарского языка в качестве предмета изучения и средства обучения на филологических факультетах Казанского государственного университета, пединститутов и педучилищ, татарский язык как язык обучения в настоящее время применяется на юридическом факультете и факультете журналистики Казанского университета, в Казанской консерватории и Казанском государственном институте искусства и культуры.На татарском языке издаётся учебная, художественная, публицистическая и научная литература, выходят десятки газет и журналов, ведутся радио- и телепередачи, работают театры. Центрами научного изучения татарского языка являются Факультет татарской филологии и истории Казанского университета, Факультет татарской филологии Казанского педагогического университета и Институт языка, литературы и искусства Академии наук Республики Татарстан.Значительный вклад в изучение татарского языка и его диалектов внесли ученые И. Хальфин, Г. Ибрагимов, Дж. Валиди, Г. Х. Алпаров, В. А. Богородицкий, В. Х. Хангильдин, Л. Заляй, М. Закиев, Д. Тумашева, В. Хаков, Ф. Ганиев, Г. Ахатов, С. Поварисов, Р. Сибагатов и др.
На теренах Російської імперії на початку XX ст. була заборонена діяльність політичних партій. Проте це не могло зупинити розвиток політичного життя.
На початку XX ст. в суспільно-політичному житті Наддніпрянської України було кілька основних напрямів: загальноросійський, український, єврейський і польський.
У російському напрямі консерватори виступали за збереження існуючого суспільно-політичного устрою Російської імперії, а ліберали, критикуючи самодержавство, хотіли перетворення Росії шляхом реформ на конституційну монархію. Російські радикали, які поділяли ідеали соціалізму та прагнули повалення самодержавства в Росії, діяли в краї доволі активно. У середовищі переважно робітників пропагували свої ідеї представники Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), створеної в 1898 р. Від 1903 р. вони поділялися на поміркованих меншовиків, які віддавали перевагу мирним методам діяльності, та більшовиків, які виступали за здійснення соціалістичної революції та встановлення диктатури пролетаріату.
Пролетар — позбавлений засобів виробництва найманий робітник.
Соціалізація — усуспільнення приватної власності.
Наприкінці 1901 — на початку 1902 р. в результаті об’єднання народницьких гуртків і груп утворилася Російська партія соціалістів-революціонерів (есерів). Вони виступали за повалення самодержавства шляхом революції, здійсненої «працюючим народом». Вимоги запровадження загального виборчого права, республіки, демократичних свобод, робітничого законодавства та соціалізації землі забезпечували есерам доволі значну підтримку у Наддніпрянщині.
На початку XX ст. вагоме місце в суспільно-політичному житті краю посідав єврейський напрям. Активно діяв, особливо в межах «смуги осілості», «Бунд» (у перекладі «союз») — «Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії», створений у 1897 р. Це була політична партія, яка захищала інтереси єврейських робітників І вела серед них соціалістичну пропаганду.
В українському напрямку Наддніпрянщини на основі громадівських рухів, що розвивалися раніше, розпочали формуватися нові течії: із громадівського руху — ліберально-демократична, зі студентського — соціалістична і націоналістична течії. Особливістю їх розвитку було те, що соціальну базу цих течій становила майже виключно українська інтелігенція. Це було зумовлено недостатньою розвиненістю та структурованістю українського суспільства під владою Російської імперії.
Объяснение: