За часів Хрущова М.С. було розпочато не одну реформу освітнього простору. У потугах до змін зачіпалися різні сфери життя дитсадків, шкіл та вищих і середніх навчальних закладів країни. Проте, з усіх реформ найбільш вагомою була політехнізація навчання. Тому її вважають основоположною освітньою реформою тієї доби, яка знайшла своє відображення у Законі про освіту 1959 року.
З метою наблизити навчання до виробництва 1958 року розпочато реформу середньої школи. Термін навчання збільшився з 10 до 11 років. Починаючи з 9-го класу, учні два дні на тиждень мали опановувати виробничі спеціальності безпосередньо на фабриках, заводах, у радгоспах. Реформу проводили нашвидкуруч, без глибокого вивчення справи, без достатнього фінансування.
Окреме місце у переліку освітніх реформ мало питання «мовної реформи» часів Хрущова. Процес «українізації» пройшов декілька періодів: початковий січень — червень 1953 р.; основний 1953—1957 рр.; період вересень 1957—1964 рр..
Під час першого періоду розвитку проблеми (січень — червень 1953 р.) мали місце:
• зниження мовної грамотності як студентів, так і співробітників не стільки як результат русифікаторської політики, скільки як складова загальної неграмотності.
• вживання суржику та переходу на мову співбесідника.
• політика подвійних стандартів із боку центральної влади, яка одночасно визнавала засміченість української мови та просувала сталінські ідеї схрещення мов і культур.
• Освітяни ставали активними пропагандистами значущості російської мови у лекційних курсах, пропагандистській роботі та у публікаціях у пресі.
• у вищій школі траплялись періодичні спалахи занепокоєння статусом української мови у школах республіки.
• якщо якась «боротьба» за мову і була, то вона була скоріше демагогічною: починання залишалися лише на папері чи у коментарях, до активних дій справа так і не доходила.
У наступний період (червень 1953 — грудень 1954 рр.) помічені:
• наявність у державі та у колективі педагогів вишів двох орієнтирів: до розширення вжитку української мови та до збереження позицій російської у повсякденному спілкуванні.
• Посиленню інтересу до рідної мови сприяло залучення викладачів до загальнодержавних проектів вивчення та відродження діалектів, говорів української мови.
• запровадження єдиного мовного режиму у вишах з часом агресивною апробацією технологій подібної українізації колективів.
• поява перших центрів спротиву українізації навчального процесу.
• конфлікт ентузіазму «українізаторів» і матеріально-методична незабезпеченість української школи.
Період «відродження» (1956 — вересень 1958 рр.) позначено:
• початком відкритого висловлювання позиції з приводу українізації вищої школи.
• розширенням простору мовного конфлікту: мовна проблема вийшла з мікрорівня (рівня замкненої групи, колективів педінститутів) на мезорівень (рівень міст та областей).
• появою так званої «просторово-часової відчуженості» російськомовних (вони не створювали проблеми, допоки не створювали проблем їм самим).
• Стійкість «українізації» забезпечувалась наявністю міністерського контролю за процесом та створенням паритетності української та російської мов без ескалації їх протистояння як на рівні вишів, так і у владних колах.
Останній період (вересень 1958—1964 рр.) попри помітні плоди українізації вищої школи у підвищенні рівня української мови фізико-математичних, природничих та ідеологічних дисциплін, розпочався з реверсним ходом держави у мовній сфері:
• почалася прихована русифікація освіти,
• переростання державної політики «єдиного мовного режиму» у політику «єдиної перспективної мови».
• відновлення проблеми україномовних шкіл та класів міст для баз практики студентів.
• мав місце процес апробації на міцність «мовної стійкості» українців. Йому були властиві виступи педагогів проти ініціатив уряду зі зросійщення школи, прилаштування педагогічними колективами державних ініціатив з політехнізації навчання для поширення ідеї української вищої школи.
• поява «мовного екстремізму» до російськомовних текстів у підручниках та лекціях з боку частини викладачів вишів
• поодинокі акції демонстрації протидії українській вищій школі з боку молоді.
Общественно-политические процессы в Казахстане в начале 20 века были такими же, как в остальной России. Как и в остальной России, есть созревала революция.
В Казахстане все революционные идеи на основе марксизма появились от тех революционеров, которые были отправлены сюда в сылку. Как правило, это были социал-демократы.
Объяснение:
Самой популярной группой революционеров здесь стал «Сибирский социал-демократический союз», который распространился во всему Казахстану в период с 1901 по 1903 годв.
В это же время появляются кружки марксистского толка в Уральске и Петропавловске. Марксистские кружки включали как казахов, так и русских. В последующем кружки распространились по всему Казахстану.
Революция 1905-1907 годов еще больше побудило казахских рабочих участвовать в революционном движении. По сути, это дало толчок для развитию национально-освободительного движения, а также для классовой борьбы, так как «аграрники» выступали против социального угнетения.
Отсюда в феврале 1905 года первые забастовки произошли в Казалинске, Челкарах, Джусалах, Туркестане, на Оренбургско-Ташкентской железной дороге, в железнодорожном депо Петропавловска. Следом – весной того же года – рабочие волнения перехватило крестьянское волнение. Все бедные крестьяне вышли против эксплуатацих их баями и царями.
3ий съезд РСДРП показал, что казахи готовы на борьбу, потому здесь были сформированы комитеты, и 1 мая уже проходили маевки, например, в таких городах, как Уральск, Перовск, Кустанай и так далее.
Казахстан участвовал и в Октябрьской Всероссийской политической стачке 1905 года, в декабрьском вооруженном восстании (в результате которого был создан «Русско-киргизский союз»). Что касается крестьянсива, то национально-освободительное движение имело большой масштаб в Семипалатинске, Акмолинске, Уральске, Тургайске.
Революционные движения в Казахстане продолжали жить и в 1912, и в 1913 в ходе забастовки Айдарлинского прииска, в 1914 году (забастовка нефтянников Эмбы) и так далее.