Политика Великобритании и Франции в 1935-1939 гг., направленная на предотвращение войны с агрессивными государствами, прежде всего Германией, Италией и их союзниками.
Лидеры Великобритании и Франции считали, что нельзя с оружием в руках защищать каждое положение Версальской системы. Великобритания и Франция готовы были уступать, лишь бы не нести жертв, связанных с войной. Они понимали, что Германия в любом случае будет стремиться к территориальным захватам, но, если уступить ей в Восточной Европе, можно направить гитлеровскую агрессию на восток — против СССР. В 1933-1935 гг. политика умиротворения соперничала с политикой коллективной безопасности. Политика умиротворения облегчила перевооружение Германии, вмешательство Германии и Италии в гражданскую войну в Испании 1936-1939 гг., позволила Б. Муссолини начать итало-эфиопскую войну 1935-1941 гг. Оно позволило А. Гитлеру вопреки требованиям Версальского договора занять в 1936 г. своими войсками Рейнскую зону (приграничную полосу на западе Германии) и построить там мощную систему укреплений против Франции («линия Зигфрида»), прикрываясь которой можно было угрожать войной Австрии, Чехословакии и Польше, требуя присоединения к Германии всех территорий, населенных немцами. «Умиротворение» обеспечило Гитлеру возможность осуществить аншлюс Австрии и завершить Судетский кризис, заключив Мюнхенский договор 1938 г. Вернувшись домой после его подписания, наиболее влиятельный сторонник умиротворения премьер-министр Великобритании Д. Чемберлен заявил, что привез мир. Но уже 15 марта 1939 г. Гитлер, вопреки обещаниям в Мюнхене, захватил Чехию. Вскоре выяснилось, что своей следующей жертвой Гитлер наметил не СССР, а Польшу. После этого позиция Великобритании и Франции стала менее уступчивой, они попытались вернуться к политике коллективной безопасности. Но англо-франко-советские переговоры 1939 г. завершились неудачей. Избежать начала Второй мировой войны не удалось. Даже в начале Второй мировой войны Великобритания и Франция искали возможности компромисса с Гитлером, что привело к «странной войне» и разгрому союзников в 1940 г.
Исторические источники:
Вестник Архива Президента Российской Федерации: СССР-Германия. 1933-1941. М., 2009
Документы внешней политики СССР. Т. 17-22. М., 1971-1992;
Документы по истории Мюнхенского сговора. 1937-1938. М., 1979;
Новые документы по истории Мюнхена. М., 1958;
Политбюро ЦК РКП(б) - ВКП(б) и Европа. Решения «Особой папки» 1923-1939. М., 2001.
Гладіаторські бої зародилися в італійській області Кампанії, де вони набули широкого поширення вже у ІІІ ст. до н. е. Довгий час існувала версія, що римляни перейняли традицію гладіаторських боїв в етрусків, але ні археологічні, ні іконографічні пам'ятки не підтверджують існування в етрусків гладіаторів. Досить швидко гладіаторські бої поширилися й на Рим. Перші гладіаторські бої, що згадуються в Римі, відбулися в 216 р. до н. е. Первісно гладіаторські бої являли собою видозмінений обряд людських жертвоприношень під час поховального обряду і влаштовувалися родичами померлого. Так, перші ігри, що проходили в Римі були влаштовані на честь померлого Марка Емілія Лепіда його синами.
Поступово гладіаторські ігри з релігійної переходять в політичну площину. Враховуючи величезну популярність гладіаторських ігор серед римського населення, спадкоємці померлих намагаються використати ігри в власних політичних цілях, відкладаючи їх проведення до певних подій (наприклад, виборів). Так, Юлій Цезар виконав заповіт батька і влаштував гладіаторські ігри лише через 20 років після його смерті.
Вперше гладіаторські бої державним коштом були проведені в 44 р. до н. е. на честь померлого Цезаря. У добу Імперії гладіаторські ігри остаточно розходяться з поховальними обрядами і набувають виключно масового, видовищного характеру. Імператор Октавіан Август регламентував типи гладіаторів, їхнє озброєння, систематизував правила бою, розділив місця в амфітеатрах за становою ознакою.
Поступово гладіаторські ігри набували дедалі більшого розмаху. Іноді вони перетворювалися на грандіозні видовища, поєднуючи в собі реконструкції історичних подій, облоги міст. На масових битвах билися переважно злочинці, засуджені до смерті «на арені».
Так, в 80 р. н. е. імператор Тит влаштував грандіозні гладіаторські ігри. Вони тривали 100 днів. Під час їх проведення на арені загинуло 9000 тварин. Проводилися також великі навмахії, які суміщалися з гладіаторськими боями та венаціо. Ще до того, як стати імператором, Тит Флавій, захопивши в 70 р. н. е. Єрусалим, на честь народження брата влаштував гладіаторські бої, в яких билися полонені юдеї. Тоді на арені загинуло 2500 полонених.
В 107 р.н. е. імператор Траян влаштував ігри на честь перемоги над даками. Ігри тривали 120 днів, під час яких на аренах билися 10 000 гладіаторів і було вбито 11000 тварин. Взагалі ж, за правління Траяна, протягом 107—113 рр. на аренах Риму билося 20500 гладіаторів.
Великим шанувальником гладіаторських ігор був імператор Коммод. Він особисто брав участь у гладіаторських боях і цькуванні тварин. На його рахунку близько тисячі перемог.
На відміну від Стародавньої Греції, драматичні вистави не мали великої популярності у римському суспільстві: елліністичний вплив не проникав глибоко у нього, охоплював лише обмежені кола. Стародавні італьські звичаї зберігали попереднє своє значення, не занепадали, а навпроти, дедалі розвивалися.
Занепад гладіаторських ігор починається з поширенням на території Римської Імперії християнства. У 399 р. імператор Гонорій закриває останні гладіаторські школи, а в 404 р. забороняє гладіаторські ігри.