1) А Польщі
2)В Організації українських націоналістів (ОУН )
3)Б В. Липинський
4)А Голодомор 1932—1933 рр. та політичні репресії в УСРР
5)В Організація українських націоналістів (ОУН )
6)А Польщі
7)1,4,5
8)1 - В
2 - Г
3 - А
4 - Б
9)Б, А, Г, В
10)За Мюнхенською угодою 30 вересня 1938 року Судетська область Чехословаччини без її згоди була передана Німеччині. Скориставшись сприятливою ситуацією, чехи та закарпатські українці стали домагатися отримання автономії для своїх народів.
22 листопада 1938 року Чехословацька Республіка ухвалила закон про Конституцію Карпатської України. Уряд розгорнув роботу з підготовки виборів до Сейму Карпатської України. Проте останнє слово в розв’язанні проблеми Закарпаття належало Німеччині, на підтримку якої розраховували карпатські українці.
З проголошенням автономії Карпатської України українська карта в руках Гітлера стає справжнім козирем. Він використовує її як засіб тиску і шантажу у відносинах як з потенційними противниками, так і майбутніми союзниками. Угорська влада неодноразово зверталася до Гітлера, претендуючи на Закарпаття. Однак спочатку пропозиції були марними. Нарешті 2 листопада 1938 року за рішенням Віденського арбітражу Карпатська Україна мала поступитися Угорщині Ужгородом, Береговим, Мукачевим та прилеглими до них районами, де мешкало 1 млн. 100 тис. людей. Столицею Карпатської України став Хуст. Гітлер прагнув перетворити Угорщину на свого сателіта, тож передача частини Закарпатської України була своєрідним авансом майбутньому союзникові Німеччини. Досвід короткого існування української державності в Закарпатті став першим свідченням того, що спроба вибороти українську незалежність за до нацистської Німеччини є безперспективною справою.
В августе 1466 года скончался первый крымский хан Хаджи I Герай (1441—1466). Осенью крымские беи избрали новым ханом его старшего сына Нур-Девлета[2]. Его младший брат Менгли Герай, шестой сын Хаджи Герая, начал борьбу за крымский ханский престол[2]. Нур-Девлет опирался на поддержку ханов Большой Орды, а Менгли Герай пользовался поддержкой крымской знати.
В 1467 году он сверг старшего брата Нур-Девлета и занял ханскую столицу Кырк-Ер, однако первая попытка овладеть троном оказалось неудачной. Вскоре Нур-Девлет вернулся и изгнал своего младшего брата-соперника[2]. Менгли Герай бежал в Каффу, где обратился за военной к генуэзцам[2]. Кроме того, крупные крымские беи во главе с Мамак-беем Ширином, недовольные политикой Нур-Девлета, также выступили в поддержку Менгли Герая[2]. Утвердиться на престоле Менгли Герай смог через два года, переманив на свою сторону крымскую знать.
В июне 1468 года Менгли Герай с большой делегацией крымских беев прибыл в Каффу[2]. Генуэзский консул Джентиле Камилла принял гостей с большими почестями[2]. В Каффе крымские беи торжественно избрали Менгли Герая ханом[2]. Вскоре Менгли Герай с генуэзским отрядом и бейскими дружинами двинулся в поход на Кырк-Ер. Нур-Девлет оборонялся, и борьба между братьями продолжалась с середины лета до конца года[3]. В начале 1469 года Менгли Герай занял ханскую столицу и изгнал оттуда Нур-Девлета[3]. Нур-Девлет бежал из Кырк-Ера на Северный Кавказ, откуда обратился за к османскому султану Мехмеду II Фатиху в борьбе против Менгли Герая и его союзников-генуэзцев[3]. Каффский консул организовал военный поход на свои северокавказские владения, во время которого был взят в плен сам Нур-Девлет вместе с тремя младшими братьями. Нур-Девлет был доставлен в Каффу и заключён под стражу[3]. Вскоре Нур-Девлет с братьями был перевезен в крепость Солдайю[4].
Для забезпечення повернення з-за кордону мільйонів радянських громадян у рекордні терміни було організовано сотні різноманітних таборів і пунктів на території східноєвропейських країн і в західній прикордонній смузі СРСР. На відміну від відповідних установ західних союзників, їхнім пріоритетним завданням були політична фільтрація й статистичний облік осіб, які тривалий час перебували за кордоном, а не медична та матеріальна до постраждалим від нацизму. Більшість репатріантів проходили перевірку й фільтрацію у фронтових та армійських таборах або збірно-пересильних пунктах Наркомату оборони і перевірочно-фільтраційних пунктах НКВС, які проводили чекісти. За її результатами тільки 58% з них повернулися у свої родини до попереднього місця проживання. 19% чоловіків були мобілізовані до Червоної армії, ще 14% – до так званих трудових батальйонів, 6,5% передано в розпорядження НКВС, тобто арештовано, а 2% працювали в збірних таборах або інших радянських військових частинах за кордоном. Але й тим, кому дозволили повернутися додому, потрібно було знову пройти перевірку в органах держбезпеки, за результатами якої на кожну особу відкривали так звану фільтраційну справу.
Таким чином, незважаючи на декларовані радянським урядом права і свободи репатріантів, у реальному житті політичний статус цих людей фактично майже не відрізнявся від статусу кримінальних злочинців (бесіди з працівниками НКВС та НКДБ, відкриття спеціальних справ, обов’язкова реєстрація в міліції, заборона проживання в столичних містах).