Чтобы положить конец политической раздробленности, в Бухарском ханстве необходимо было восстановить и усилить центральную власть. Этого нельзя было достичь без кровопролитной борьбы. В этой ситуации на политическую арену выходит сын шейбанида Султана Искандерхана, правитель Мианкаля Абдуллахан (1534-1598).
Большую поддержку Абдуллахану в этой борьбе оказал влиятельный шейх Мухаммад Ислам (1493-1563), живший в селении Джуйбар близ Бухары. Мухаммад Ислам и его потомки по отцовской линии являлись потомками пророка Мухаммеда, а по материнской линии — Чингизхана и Джучихана. Благодаря высокому происхождению и влиянию в среде суфистов, джуйбарские шейхи занимали высокие государственные посты со времен Саманидов. Во второй половине XVI века шейх Мухаммад Ислам, а затем его сын шейх Абубакр Саид занимали в Бухаре пост шейх-ул-ислама.
В 1556 году при поддержке Мухаммада Ислама Абдуллахану удалось занять бухарский трон. Мухаммад Ислам от имени Аллаха дал согласие действиям Абдуллахана. Хотя формально он объявил ханом сначала дядю Пирмухаммада, правителя Балха и Бадахшана, позже отца Искандерхана, государственные же дела вел сам Абдуллахан II.
Вся эпоха правления Абдуллахана в военных походах. Так, он завоевал и присоединил к своему государству Балх в 1574 году, Самарканд в 1578 году, Ташкент и Фергану в 1583 году, Бадахшан в 1584 году, Хорезм в 1595 году. Позже территория его государства расширилась на юге от Герата до Мешхеда, на севере — от Аральского моря и Каспия до Иссык-Куля. Таким образом, весь Мавераннахр, Хорезм и Хорасан объединился под властью единого правителя. К концу XVI века Бухарское ханство превратилось в централизованное государство.
Итак, в XVI веке в истории узбекской государственности большая роль принадлежала династии Шейбанидов. При одном из ярких представителей династии Абдуллахане II узбекская государственность достигла высшего уровня своего развития.
Подвиг отважного сака Ширака стал примером проявления настоящего героизма во имя своей родины. В этом подвиге и проявляется огромное значение борьбы саков за независимость, они были готовы отдать за это жизнь.
Согласно преданию, когда Ширак понял, что его племя уже погибло от рук злобного завоевателя Дария, он отправился соседний народ.
К тому моменту войско Дария направлялось к тому городу, о чем и поспешил предупредить храбрый Ширак. Он пробрался к правителю и рассказал о планах жестокого злодея. Тем временем Дарий уже достиг ворот, и приказал открыть их и впустить войско, обещая пощадить жителей и взять их на службу. Однако, мудрый старейшина ответил ему отказом, сказав, что лучше погибнуть на родной земле, чем жить слугой у врага. На такой ответ царь Дарий отреагировал войной, но получил сильнейший отпор. Это вынудило его отступить, оставляя после себя горы пепла.
Объяснение:
Таким образом, у жителей города появилась возможность подготовиться к новому нападению. Но храбрый Ширак решил применить хитрость, и ночью пробрался в стан врага. Там он отрезал себе нос и уши, пришел к Дарию и сообщил, что это с ним сделали его враги.
Изъявив желание мстить, Ширак предложил царю провести его войско в тыл. И когда все двинулись в путь - повел их в жаркую пустыню. Изнемогая от палящего зноя и отсутствия воды, войско стало слабеть, и в итоге полностью погибло.
Вели́ке князі́вство Лито́вське, Ру́ське, Жемайтійське та ін. (дав.-рус. Великое князство Литовское, Руское, Жомойтское и иныхъ, лат. Magnus Ducatus Lithvaniae, Rusiae, ..., etc.[9][10][11]) — монархічна держава у Східній Європі часів середньовіччя і нової доби. Одна з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя, у час найбільшої могутності поширювала владу на територію сучасної, Білорусі, більшої частини України-Руси, Литовської Республіки, крайньої західної частини Росії, Молдови, невеликих частин на сході Польщі (Підляшшя[12]) та півдні Латвії (Курземе, Земгале), загалом близько 850 тис. км², на якій мешкало від 3,8 до 8 млн осіб різних етносів у різний час [⇨]. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді)[2] на колишніх ятвязьких землях, колонізованих Руссю у XII столітті, а згодом у Троках та Вільні (з 1323)[13].
Існувала впродовж 1236–1795 років. Уперше назва «Литва» зафіксована у німецьких хроніках 1009 року. Велике князівство було повстало на землях балтських племен XIII столітті як язичницька держава Міндовга [⇨]. Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Галицько-Волинським князівством — Руським королівством на південному заході. Велике князівство зазнало значної територіальної експансії у XIV столітті за правління Гедиміна та його нащадків [⇨].1385 року великий князь литовський Ягайло уклав Кревську унію з Польським королівством, згідно з якою обидві монархії об'єднувались під владою єдиного правителя [⇨]. 1569 року, за результатами Люблінської унії, Велике князівство об'єдналося із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполиту [⇨]. До 1569 року князівство керувалося спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтських; після 1569 — виборними монархами, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських [⇨]. Децентралізована влада на місцях належала князям і шляхті різних національностей. Через занепад Речі Посполитої у XVIII столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом Російської імперії. 1772 року, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. У 1792 і 1795, після другого й третього поділів, остаточно анексована Російською імперією [⇨].
1387 року в князівстві було прийняте християнство за латинським обрядом [⇨]. В елітарній культурі певний час панували руська мова (староукраїнська) та православ'я, які у XV—XVI столітті витіснили польська мова та католицизм [⇨]. Основний масив документальних джерел з історії Великого князівства зберігся у складі Литовської метрики — архіві литовської державної канцелярії[14]. З тогочасних оповідних джерел найбільший інтерес становлять білорусько-литовські літописи [⇨].
Объяснение: