Нижегородский край с первых дней раскола стал одним из оплотов «древлего благочестия». Это не удивительно, если принять во внимание тот факт, что ключевые фигуры раскола — инициатор церковных «новшеств» патриарх Никон и его яростный антагонист протопоп Аввакум — оба были выходцами с нижегородской земли.
Оказавшись вне сферы влияния официальной православной церкви, приверженцы «старой веры» быстро распались на различные направления и течения («толки», как тогда говорили). Самое главное различие было между «поповским» и «беспоповским» толком. Различие заключалось в том, что первые признавали чин священства и монашества, вторые — не признавали и в их общинах главными были не священники, и выборные лица из числа мирян. В свою очередь от этих толков отпочковались другие направления и секты. Что касается Нижегородского края, то нижегородские старообрядцы в большинстве своем принадлежали к «поповщине» и признавали священников и монахов. Именно об этих старообрядцах в основном и пойдет речь.
В конце 17 века от преследований, нижегородские раскольники уходили в глухие леса, за Волгу, где ставили свои скиты (объединение нескольких старообрядческих обителей-монастырей). Особенно много их поселилось на берегах реки Керженец.
Оказавшись вне сферы влияния официальной православной церкви, приверженцы «старой веры» быстро распались на различные направления и течения («толки», как тогда говорили). Самое главное различие было между «поповским» и «беспоповским» толком. Различие заключалось в том, что первые признавали чин священства и монашества, вторые — не признавали и в их общинах главными были не священники, и выборные лица из числа мирян. В свою очередь от этих толков отпочковались другие направления и секты. Что касается Нижегородского края, то нижегородские старообрядцы в большинстве своем принадлежали к «поповщине» и признавали священников и монахов. Именно об этих старообрядцах в основном и пойдет речь.
В конце 17 века от преследований, нижегородские раскольники уходили в глухие леса, за Волгу, где ставили свои скиты (объединение нескольких старообрядческих обителей-монастырей). Особенно много их поселилось на берегах реки Керженец.
XV ст. в Україні в царині освіти ще зберігалися давні традиції. Початкові школи існували при великих церквах і монастирях у містах, а також у деяких садибах магнатів. Вчителями в основному були дяки, які навчали читати, писати та церковного співу.
Вихідці з України навчалися в багатьох європейських університетах, зокрема в Болонському, Краківському та Празькому. У Сорбонні імена студентів-українців, а також бакалаврів і магістрів зустрічаються вже у другій половині XIV ст., а в середині XV ст. Сорбонна мала кількох докторів-українців. Ті, хто здобув освіту за кордоном, повернувшись в Україну, поширювали тут передові ідеї гуманізму, зокрема вчення Яна Гуса. Дехто залишався працювати на чужині.
Наприкінці XV - на початку XVI ст. у Європі знали про наукову роботу Юрія Дрогобича (Котермака) у Болонському університеті, Павла Русина - в Краківському. У 1481 р. Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету. Він написав низку наукових праць з філософії, медицини, астрономії.
Кінець XIV ст. позначений змінами, що відбуваються й у народній творчості. Обрядова поезія істотно звільняється від культових елементів. Український народ створює прислів'я, приказки, казки, легенди. Починаючи з XV ст. зароджується епічна поезія - українські пісні й думи. Виконували їх народні співці - кобзарі. В основному ці твори відбивали історичну тематику, прославляли героїв. Найвідомішою є "Дума про козака Голоту".
В Україні й далі розвивається літописання. Цікаві історичні відомості містилися в "Короткому Київському літописі", датованому ХІV - ХV ст., а також у так званих литовських літописах. Поширення дістали й церковно-літературні твори: послання, житія святих. Особливо багато таких описів з'явилося в Києво-Печерській лаврі.
Поряд із церковною розвивалася й світська література, зокрема збірник "Ізмарагд" на морально-побутові теми, збірник повістей "Александрія" про Олександра Македонського, повісті про Троянську війну.
З'являються нові елементи в архітектурі. Будуються муровані замки з вежами, ровами, мостами (у Луцьку, Кременці, Хотині). Під впливом західної архітектури почали споруджувати безбанні храми. Було збудовано багато монастирів: Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Троїцький. Головними замовниками стають шляхта, міські та сільські громади, чиї естетичні вподобання впливали на архітектуру.
До найкращих зразків живопису цього періоду належать сюжети-композиції "Різдво Христове" і "Успіння Богородиці" у Кирилівській церкві в Києві (XIV ст.), малювання Онуфріївської церкви в селі Лаврове (XII ст.) і Вірменського собору у Львові (ХІV - ХV ст.). Дістали поширення ікони, намальовані на дошках. Серед іконописців вирізняється Петро Ратенський, який намалював ікону "Богородиця" у Володимиро-Волинському соборі й Петрівську ікону в Успенському соборі в Москві.
Подальшого розвитку набули також хоровий спів, танцювальні жанри інструментальної музики (гопак, козачок), музичний і танцювальний фольклор, гра на бандурі.
У цей період тривають формування й розвиток української народності. Питання про створення української народності складне й досі остаточно в історичній науці не вирішене.
Найпоширеніші три концепції: за першою частина російських істориків, виправдовуючи політику русифікації, яку здійснював царат, доводили, що впродовж усієї історії існувала і розвивалася лише одна великоруська народність, а української і білоруської народностей не було й немає, що вони є "відгалуженнями російського народу". Тим самим заперечувалося право цих народів на вільний національний розвиток.
Згідно з концепціями М. Карамзіна (1766-1826), В. Ключевського (1841-1911), М. Погодіна (1800-1875), Київська держава була результатом витвору великоруської народності. Російський письменник О. Солженіцин, претендуючи на роль знавця історії, у брошурі "Як нам облаштувати Росію?" пише: "Це все фальшива вигадка, що мало не з IX століття існував український народ з особливою неросійською мовою".