Буддизм виник на північному сході Індії, на території держав Маґадга, Кошала і Вайшалі, де проповідував історичний будда Сіддгартха Ґаутама[5]. Час появи цієї релігії пов'язується із датою смерті Ґаутами, яких в буддистській традиції існує дві — 544 до н. е. і 486 до н. е.. Перша дата була прийнята ЮНЕСКО як дата заснування буддизму. Проте вона заперечується буддологами[6], які вважають, що будда помер близько 400 до н. е., до походів Александра Македонського в Індію. Відповідно, появу буддизму слід датувати початком 4 століття до н. е., серединою «осьового часу»[6].
Причиною виникнення буддизму називають кризу традиційного ведичного брахманізму в середині 1 тисячоліття до н. е.. Місце зародження буддизму — північно-східна Індія — була форпостом альтернативних релігійно-філософських рухів, які підтримувалися станом воїнів-кшатріїв для боротьби за владу із жерцями-брахманами[7]. Відповідно, соціальною опорою буддизму в Індії стали воїни, а точніше їхні лідери — правителі раджі[5]. Сам Будда Ґаутама також походив зі стану воїнів[7].
Популярність Конфуція, що зростала та поширювалася протягом двох з половиною тисячоліть, стала причиною виникнення багатьох легенд, які слід відрізняти від фактів його життя. Першу біографію Конфуція (разом із понад 100 інших біографічних описів) склав Сима Цянь («Ши цзі», гл.47 孔子世家), який жив близько 500 років пізніше за Конфуція. Ця біографія поєднує факти що збереглися у попередніх текстах (наприклад, «Мен-цзи», «Чжуан-цзи») та намагається уникнути суперечностей, які вже тод ігалися. Оскільки за часів Сима Цяня конфуціанство вже отримало статус державної ортодоксії, біографія очікувано уміщує прикраси та перебільшення. До того ж, ймовірно що у виведенні ідеалізованого образу Конфуція Сима Цянь переслідував особистий інтерес, оскільки його «Історичні записи» багаторазово натякають на те, що автор сприймає себе як невизнанного «другого Конфуція».[2]
Більш достовірними джерелами є «Цзо чжуань» (коментар до хроніки Чуньцю, яка була складена на батьківщині Конфуція) та «Лунь юй» (записи розмов та доповіді про поведінку філософа, що залишили його учні). Складність вживання цих джерел у тому, що обидва — продукти поступового формування, що відбувалося протягом близько трьох століть після смерті засновника вчення. Кілька інших джерел щодо життя Конфуція були складені ще пізніше та носять агіографічні риси.
Маючи на увазі біографію від Сима Цяня та версію «Аналектів», утворені у Західній Хань, Нилан та Вілсон зауважують: «Щодо сутністі життя та вчення Конфуція у 100 році до н. е. сперечалися так само гаряче, як і тепер».[3] Відомий китайський історик першої половини 20 ст. Ґу Цзєґан визначив, що кожна ера китайської історії мала «власного» Конфуція, і навіть декілька різноманітних «Конфуціїв» одночасно.[4]