Минусы:
1.Принудительная коллективизация нанесла большой урон стране.Многие погибли в тюрьмах,в процессе перенаселения.
2.Была уничтожена прослойка наиболее
трудолюбивых и предприимчивых селян. 3.Исчезла заинтересованность крестьян в
результате их труда. 4.После проведения коллективизации голод охвати обширные хлебородные районы (1932-1933).
Плюсы:
1.На вырученные средства закупались станки и оборудование для
возводившихся гигантов.
2.К 1931г безработных в стране не
осталось.
3.Увеличилось число тракторов и комбайнов,повысилась урожайность. 4.В 1936г удалось отменить карточную
систему.
1. Смерть князя Данила, як початок кінця Галицько-Волинського князівства (1264 pік).
2. Правління Лева Даниловича та Володимира Васильковича, як спроби збереження Галицько-Волинського князівства.
2.1. Приєднання Закарпатської русі та території Любліну.
2.2.3міна місця для столиці — Львів (1270 pік). 2.3.Градобудування та розвиток культури за часів Володимира Васильковича.
3. Одноосібне правління Галичиною та Волинню Юрія Левовича (1з01-1308 роки).
3.1. Поразка у війні із Польщею, втрата територій (Люблін у 1302 році).
3.2. Дипломатична діяльністьта присвоєний титул «король Русі».
3.3. Заснування галицької митрополії (1303 pік).
4. Правління синів Юрія, Андрія та Лева, як останніх нащадків Романового роду (1308-1323 роки).
4.1. Дружні стосунки із Тевтонським орденом. 4.2.Стримування могутності Литви.
4.3. Конфлікт із Ордою.
5. Правління Юрія II Тройденовича (1325-1340), як продовження мирного курсу попередників. 5.1. Конфлікт із Польщею та Угорщиною. 5.2.Децентралізація київської влади та стримування бояр.
5.3. Підтримка католицтва, як початок суспільної напруги.
5.4.Смерть Юрія, як завершення доби,незалежності галицько-волинського князівства
Объяснение:
Спільнота істориків, як і кожна соціальна група, має власну колективну пам’ять. Стрижні "пам’яті історика" утворюють постаті видатних науковців минулого: істориків "першого плану", – "отців нації" і філософів від історії, – та істориків "другого плану" – широких знавців вузьких тем.
Великі історики формують своєрідну галерею пам’яті своїх наукових спадкоємців, будучи представниками минулих поколінь науковців в очах наших сучасників і моральними орієнтирами для наступних поколінь істориків.
Адже бути істориком у ХХ ст. – значило перебувати не тільки на фронті книжкових "боїв за історію", а й на фронті цілком реальних боїв за суспільні перетворення та поділ світу, коли історична наука виявлялася смертельно небезпечним заняттям для "жерців Кліо".