Объяснение:
Українське суспільство ХІV-ХV ст. було неоднорідним та строкатим. Його основними станами були шляхта, духовенство, міщани й селяни. Стани відповідали соціально-правовим групам людей, які відрізнялися між собою майновим становищем у суспільстві, а також різними правами й обов’язками. У різних регіонах, які входили до складу різних країн, соціальна структура населення мала свої певні відмінності та особливості формування й становлення, що було зумовлено різницею в їхньому суспільному та економічному розвитку.
Магнати
представники шляхетського походження, родової й багатої знаті, великі землевласники.
Шляхта
провідний привілейований суспільний стан, що складався із вихідців різних соціальних груп, яким надавалися широкі політичні, майнові права та свободи і які несли військову службу.
Князі (титулована знать)
становили єдиний замкнутий стан, тому ні за багатство, ні за гроші, вплив чи владу не можна було стати князем, оскільки цього статусу міг набути тільки син князя (за кровним спадковим принципом).
Пани (заможна шляхта)
найзаможніші феодали, які вирізнялися родовитістю та спадковим землеволодінням; були членами великокняжої ради та брали участь у військових походах із власними військовими загонами.
Зем’яни (середня шляхта)
нащадки слуг, які здійснювали військову службу, завдяки чому отримували спадкове землеволодіння та певні шляхетські привілеї.
Бояри (дрібна шляхта)
виконували різного роду доручення та особисто несли військову службу; у своїх володіннях мали певні земельні наділи за рахунок виконання своїх обов’язків перед королем чи князем.
Духовенство
«церковні люди», – окремий привілейований стан у суспільстві, не підлягав світському суду, мав свою власну ієрархію.
Чорне
ченці та черниці.
Біле
світські парафіяльні священики.
Міщани
міське населення, яке займалися ремісничою та торговою діяльністю.
Патриціат
найзаможніші та найвпливовіші купці і ремісники.
Бюргерство
цехові майстри та середній клас населення.
Міський плебс
дрібні торговці, ремісники, вільні селяни.
Селяни
домінуюча частина населення, серед якого були як особисто вільні селяни, так і ті, що були прикріплені до свого наділу, відповідно – феодала.
Слуги
селяни, які відбували особисту службу при своєму господарі, у разі потреби виступали із ним у військовий похід та виконували різного роду доручення.
Данники
сплачували данину за користування землею, а також мисливськими й бортними угіддями; натуральна данина поступово витісняється грошовою платою.
Тяглі
відробляли панщину, та працювали в господарстві свого господаря здійснюючи «тяглу» службу, тобто разом зі своєю худобою обробляли землю, сплачували податки та виконували різного роду повинності.
Церковь в XIX веке. Митрополия в Галичине
На землях, попавших после раздела Речи Посполитой в состав Австро-Венгерской империи, часть униатской Киевской митрополии продолжила свое существование в качественно иных условиях, чем та, которая попала под власть Российской империи. Практически сразу после присоединения галицких земель к Габсбургской монархии императрица Мария-Терезия в 1774 году издала декрет, которым утвердила новое название для униатской Церкви – Греко-Католическая Церковь, главным образом, чтобы отличить ее от Римо-Католической Церкви. Австрийская власть понимала, что, уважая украинцев-русинов, сможет сбалансировать польский сепаратизм в регионе. Для этого необходимо было обеспечить равные права как для восточных, так и для западных католиков (поскольку, несмотря на то, что униаты, как и латиняне, тоже были католиками, польские римо-католики трактовали восточных собратьев как низшую касту).
В том же году Мария-Терезия основала в Вене семинарию при храме св. Варвары для греко-католиков (Барбареум). А император Иосиф II главным проводником своих реформ на территории проживания русинов определил греко-католическое духовенство. Для этого был повышен социальный и экономический статус и образовательный уровень духовенства. В то же время император практически взял под контроль право назначать епископов, но в 1855 году между империей и Римом был заключен конкордат, обеспечивавший независимость церковных дел от императорской власти, в частности, отношения епископата с Римским Престолом.
После смерти последнего митрополита Феодосия Ростоцкого, который во время преследований униатской Церкви под властью Российской империи был отправлен в Петербург, Киевская митрополия в единстве с Римом фактически осталась без утвержденного в Риме митрополита. Поэтому уже в 1806 году австрийский цесарь послал в Рим обращение генерального викария Львовской епархии с восстановить Галицкую митрополию с правами Киевской. Папская булла увидела свет в 1807 году, а в 1808-м митрополитом, в юрисдикцию которого входила и Холмщина, стал Антон Ангелович. Преемником Ангеловича стал в 1815 году Михаил Левицкий, приложивший много усилий для повышения образовательного уровня населения Галичины. В частности, было открыто более тысячи приходских школ. В 1856 году Папа Пий IX даровал Левицкому титул кардинала.