Объяснение:
Причины мирового экономического кризиса 1929-1933 гг:
Не были выработаны механизмы саморегулирования бурно растущего капиталистического производства. Оно развивалось стихийно. Если было выгодно производить какое-либо изделие, за это брались многие предприниматели, что приводило к перепроизводству данной продукции.
Заработная плата рабочих в большинстве индустриальных стран росла медленнее темпов производства. Продукции производилось много, а раскупать ее было не на что; другими словами, производство не поддерживалось ростом платежного спроса.
Весьма несовершенная система мировых хозяйственных отношений также отставала в своем развитии от роста производства. Шла борьба за рынки сбыта и источники сырья, которая усложняла внутреннее экономическое развитие многих стран.
Углублению кризиса экономическая политика монополий. Эти мощные промышленные объединения сконцентрировали в своих руках производство многих видов продукции, получали огромные прибыли. Они имели средства для модернизации своих предприятий, поддерживали высокие цены на продукцию. Мелкие и средние предприятия не выдерживали конкуренции с ними и разорялись. Это приводило к росту безработицы, обострению кризиса.
Кризис 1929 - 1933 г. был мировым. Он распространился на все континенты, затронул многие отрасли производства, включая сельское хозяйство, финансовую систему и торговлю.
Однако в наибольшей степени пострадали Германия и США. Именно в этих странах монополии играли особенно важную роль в экономике, поэтому даже в условиях перепроизводства цены на продукцию снижались медленно. Обе страны не имели колоний, куда можно было бы сбывать свою продукцию. Кроме того, в США до начала кризиса производство развивалось очень высокими темпами, что привело к быстрому перенасыщению рынка. Развитие германской экономики сдерживалось необходимостью выплачивать репарации за ущерб, нанесенный другим государствам в годы первой мировой войны. Чтобы собрать на них средства, вводились высокие налоги на производителей и на потребителей продукции. В силу этих причин и в США, и в Германии уровень промышленного производства за годы кризиса сократился почти наполовину.
Объяснение:
Вивчення історії соціальної системи України сприяє більш грунтовному оволодінню загальноісторичним здобутком нашого народу, дає можливість студентам грунтовніше аналізувати різноманітні процеси минулого, розуміти закономірний поступ предків в майбутнє. Вивчаючи проблеми ІІІ модулю, ми повинні простежити розвиток соціальної системи на різних етапах вітчизняної історії. Це, зокрема, дасть нам можливість зрозуміти також вагомість внеску нашого народу в євроатлантичну цивілізацію.
Відомо, що поділ праці, поява приватної власності, подальше зростання національно-етнічних, поселенських відмінностей призвели до процесів соціальної диференціації суспільства. Під її впливом інститут влади реорганізується в систему політичного планування, провідною силою якої є держава. Ці процеси і обумовили появу в ІХст. на етнічних українських землях такої держави, як Київська Русь.
Аналіз її соціальної структури, яка була досить різноманітною, показує певну відмінність від структури суспільства західноєвропейських держав. Своєрідність соціального організму Давньоруської держави полягала в тому, що в ній формувалися основні класи феодального суспільства – феодали та залежні селяни – поруч із існуванням багатьох перехідних категорій населення.
Історики логічно відносять Київську Русь до ранньофеодальних держав. В ній до класу феодалів належав великий князь київський, удільні князі, духовенство, бояри. До залежних від феодалів людей відносились “люди”, смерди, закупи, рядовичи, челядь, наймити, холопи, ізгої.
Великий князь київський був главою держави, розпоряджався общинними землями, формував військо – дружину, був воєначальником, адміністратором, суддею, мав вплив на церковні справи. Влада князя була спадковою й необмеженою. Удільні князі мали свої дружини, але були підручними, бо київський князь мобілізував залоги, полки від підвладних племен. Князь збирав зі своєю дружиною данину, прибутки йому надходили і від суду.
Чисельну категорію класу феодалів становили бояри – знатні, багаті люди, що належали до верхівки суспільства. Цей стан склався із місцевої родоплемінної знаті, дружинників князя, що осідали на землях, дарованих князем за вірну службу. Вже в ІХст. має місце соціальна диференціація серед бояр – вони поділяються на “великих”, “менших” і “земських”. “Великі” бояри ставали воєводами, канцлерами, тисяцькими; “менші” або “дрібні” бояри з’являлися як землевласники внаслідок того, що великий боярин наділяв їх селом. Вони знаходилися на нижчому шаблі князівської адміністрації – десяцькі, дворецькі та ін. Найбільш привілейованою, впливовою верствою були земські бояри. Це члени боярської ради (думи) – радники князя, “княжі мужі” – верхівка князівської військової дружини. Слід зазначити, що бояри на Русі не були закритою соціальною верствою, як шляхта на Заході. Боярином могла стати особа не боярського походження, яка здобула значні заслуги перед князем (а по суті перед державою).