Биография Петра I (первого)Пётр I Великий (1672 – 1725) – выдающийся государственный деятель, московский царь из династии Романовых, всероссийский император с 1721 года, великий реформатор
Ранние годы
Родился Петр Первый 30 мая (9 июня) 1672 года в Москве. В биографии Петра 1 важно отметить, что он был младшим сыном царя Алексея Михайловича от второго брака с царицей Натальей Кирилловной Нарышкиной. С одного года воспитывался няньками. А после смерти отца, в возрасте четырех лет, опекуном Петра стал его сводный брат и новый царь Фёдор Алексеевич.
С возраста 5 лет маленького Петра начали обучать азбуке. Уроки ему давал дьяк Н. М. Зотов. Однако образование будущий царь получил слабое и не отличался грамотностью.
Приход к власти
В 1682 году, после смерти Фёдора Алексеевича, 10-летний Петр и его брат Иван были провозглашены царями. Но фактически управление взяла на себя их старшая сестра – царевна Софья Алексеевна.
В это время Петр и его мать вынуждены были отдалиться от двора и переехать в село Преображенское. Здесь у Петра 1 возникает интерес к военной деятельности, он создает «потешные» полки, которые стали впоследствии основой русской армии. Увлекается огнестрельным делом, кораблестроением. Много времени проводит в Немецкой слободе, становится поклонником европейской жизни, заводит друзей.
В 1689 году Софья была отстранена от престола, и власть перешла к Петру I, а управление страной доверено его матери и дяде Л. К. Нарышкину.
Відповідь:
Походження терміну має різні гіпотези. Частина дослідників (Олексій Шахматов) ототожнював антів з усім східним слов'янством, інші — з його південною частиною. Деякі вчені вважають, що візантійці називали антами ту частину східних слов'ян, що в IV—VII століттях були об'єднані в міцному міжплемінному союзі, який умовно називають Антський союз.
Слов'янські археологічні культури 7-го століття н. е.
Територія розселення антів охоплювала переважно лісостепову зону Східної Європи. Археологічно анти являють собою пеньківську культуру.
За Йорданом, анти жили між Дністром і Дніпром[3]. За Прокопієм, їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході — долини Дунаю[3].
Йордан та візантійські автори II-ї половини VI століття н. е. називали дві групи слов'ян, котрі жили на півдні Європи: склавінів (слов'ян) і антів. Венедами чи венетами Йордан означував не лише слов'ян взагалі, а й їхнє північне угруповання, що тяжіло до Вісли та Балтійського моря. Дехто з українських істориків, зокрема Михайло Грушевський, вважав їх предками українського народу.
Відкидаючи погляди щодо антів, як на пращурів якогось одного народу, чимало дослідників бачили у них основоположників усіх східних слов'ян, втім зокрема чеський славіст Любор Нідерле та російський археолог О. Спіцин вважали антів предками виключно південної групи східних слов'ян. Окремі вчені звужували етнічну спадщину антів лише до східнослов'янських племен межиріччя Дніпра й Дністра — уличів і тиверців. Однак сучасні археологи виявили пам'ятки матеріальної культури антів як на півдні колишнього СРСР, так і за його межами: у Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччині, в заселених слов'янами частинах Балканського півострова.
Пеньківська культура в V—VI ст. на тлі інших слов'янських та балтійських культур.
Спільність мови антів зі слов'янськими засвідчують сучасники. Є також імена, які знаходимо переважно в латинізованому або грецизованому вигляді: ант Доброгаст — таксіарх грецького флоту 555 р., ант Всегорд — візантійський полководець, ант Анагаст — начальник фракійських військ 469 р., антські князі Бож і Межамир, анти Келагаст, Хвалибуд та ін.. Подібна традиція складних імен зустрічається в літописах Київської Русі. Лінгвісти стверджують, що анти в V—VII ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української[джерело?]. Візантійський історик Прокопій (490—562 рр.) пише, що анти і слов'яни говорили однією мовою:
Пояснення: