1.переслидування владою.
2.За правління римського імператора Костянтина Великого (306—337 н. е.), християнство почало переходити до статуса панівної релігії Римської імперії. Історикам залишаються незрозумілими причини які схилили Костянтина на бік християнства, богослови та історики сперечаються про те, в якій формі раннього християнства він перебував. Немає єдиної думки серед вчених щодо того, чи прийняла християнство його мати Олена в своїй юності, або (як стверджують Євсевій Кесарійський) він її схилив до нової віри.
Рішення Костянтина припинити переслідування християн в Римській імперії був поворотним моментом для раннього християнства, який іноді називають Тріумф Церкви або Костянтинів зсув.
Імператор став великим покровителем Церкви і створив прецедент для положення християнського імператора в Церкві і поняття ортодоксії, християнського світу, Вселенських Соборів і державної церкви Римської імперії, оголошеної в указі 380. Він визнаний як святий і рівноапостольний в Східній Православній церкві.
3.У 476 році германський вождь, командир гвардії Одоакр, усунув від влади 16-річного імператора Ромула Августула, відіславши його до свого маєтку. Іронія долі полягала в тому, що останній гесперійський імператор мав ім'я колишнього засновника міста Рима й першого царя Римської держави — Ромула.
Набіги варварських племен і сепаратистські устремління провінцій були безпосередньою причиною розпаду імперії. Він з'явився найближчим наслідком глибокої кризи надбудови, яка виявилася нездатною мобілізувати сили для захисту кордону від зазіхань і забезпечити територіальну цілісність держави.
Проте кінцева "вина" у розпаді імперії впирається не в інституційний фактор (в іншому випадку уникнути розпаду можна було б за до нституційної реформи), а в економічний базис.
Тут виділяється ряд критичних точок:
- Криза рабовласницьких відносин: зростання ціни на рабів, обумовлений вичерпанням цього ресурсу щодо дармовий робочої сили, різко знизив прибутковість їх використання в сільському господарстві. При цьому колонат не зміг дати економічно ефективну заміну рабам на латифундіях, у той час як римська громада не могла бути регенірована як інститут чинності вже давно відбувся розпаду самих родоплемінних основ ведення колективного господарства і розподілу;
- Зростання ремесел в провінціях скоротив розрив у рівнях розвитку продуктивних сил і посилив їх економічну незалежність від центру. При цьому, особливо в Європі за межами лімесу, схожі процеси відбуваються і в ході контактів з сусідніми "варварськими" племенами. Це супроводжується інфільтрацією самих варварів до складу населення провінцій, поповнюючи ресурси робочої сили.
Стихійно складалися економічне районування Римської імперії знаходить відображення в спробах вирішити проблеми шляхом тих чи інших форм інституційного розділу. Перший такий розділ відбувся в 293 р при Діоклетіані, останній через 102 роки, в 395 р, з якого починається роздільний відлік історичного часу Західної та Східної імперій.
Реформи Діоклетіана і Костянтина
Реформи імператорів Діоклетіана (284-305 рр.) І Константа Великого (306- 337 рр.) В економічній і соціальній сферах являють собою наступну лінію політики, розпочатої ними в спробі зупинити розвиток кризи, яка охопила і економічний базис, і політичну надбудову імперії. На тлі того, що в інших областях політики заходи Діоклетіана і Костянтина кардинально різнилися, спільність їхніх поглядів на вирішення економічних питань підкреслює об'єктивну необхідність вжитих ними заходів.
Жорсткий режим домината (необмеженамонархія але типі східних деспотій), встановлений Діоклетіаном, відповідав змісту засобів, які імператор обрав для стабілізації разрушающейся економіки і суспільства. Курс був узятий на закріпачення на своїх "робочих місцях" населення, що виробляє матеріальні блага, а також задіяного в рутинних економічних функціях (збір податків).
Засобом фактичного закріпачення особисто вільних громадян стала нова податкова система. В її основу було покладено принцип кадастрового обліку платників. Для складання цих вихідних матеріалів в 289-290 рр. була проведена загальна перепис, за підсумками якої і була проведена розверстка податків. Перепису належало проводити один раз на 15 років. Все населення (крім Риму) зобов'язали платити поголовну подать (капітації) в єдиному для всіх розмірі.
Экономический кризис конца 40-х годов резко ухудшил положение рабочих.
В многочисленных стачках и забастовках французские рабочие начинают выдвигать собственные классовые требования, наряду с экономическими лозунгами появляются и политические.
«Низы не хотели жить по-старому». Массовые выступления рабочих против ига капитализма накануне революции свидетельствовали о том, что французский пролетариат постепенно превращался из «класса в себе» в «класс для себя».
К середине 1840-х годов во Франции наметились признаки социального и экономического кризиса. Несмотря на продолжающийся промышленный подъём, участились массовые банкротства, увеличивалось число уволенных и безработных, постоянно росли цены. В 1845—1847 годах страну постигли тяжёлые неурожаи. «Король-буржуа», «народный король» Луи-Филипп уже не устраивал не только простолюдинов (легенды о его «простоте» и популистские прогулки по Елисейским полям без охраны с зонтиком под мышкой быстро надоели простому народу), но и буржуазию. Прежде всего её разозлило введение избирательного права, при котором голоса были более не равны, а взвешивались в зависимости от доходов голосующего, что на практике уменьшало влияние буржуазии на законодательство. Луи-Филипп покровительствовал только своим родственникам и друзьям, погрязшим в финансовых аферах и взятках. Всё внимание правительства было обращено на денежную аристократию, которой король отдавал явное предпочтение, чем простому народу: на высших чиновников, банкиров, крупных торговцев и промышленников, для которых были созданы самые благоприятные условия в политике и бизнесе. Повсеместно распространилось убеждение, что избирательная система должна быть изменена. В палате депутатов всё чаще звучало требование расширить избирательное право на всех налогоплательщиков, но король упорно отвергал всякую мысль о политических изменениях. Эти настроения в нём поддерживал самый влиятельный министр последних семи лет его царствования — Франсуа Гизо, ставший в 1847 году во главе кабинета. На все требования палаты снизить избирательный ценз он отвечал отказами.
Нет ничего удивительного, что в те годы на жизнь короля было совершенно более десяти покушений. Совершали их как члены тайных обществ (например, Фиески из «Общества прав человека» Огюста Бланки, стрелявший в короля 28 июля 1835), так и малограмотные одиночки, наслушавшиеся пропаганды радикалов.
Вторая общая причина революции 1848 года во Франции заключалась в узости классовой основы Июльской монархии.
Всевластие только одной части буржуазии — финансовых и банковских кругов — подготовило почву для дальнейшей борьбы за власть внутри класса буржуазии.
Диктатура финансовой аристократии стала тормозом капиталистического развития Франции. Для завершения промышленного переворота было необходимо обеспечить бесперебойное развитие национального производства.
Эта задача могла быть осуществлена лишь при условии перехода власти от узкой группы финансовой буржуазии в руки широких слоев торгово-промышленной буржуазии.
Противоречия внутри лагеря господствующего класса, вызванные борьбой за власть, создали глубокий политический кризис в стране.
Непосредственным толчком к революции 1848 года явилась борьба за реформу избирательной системы.