Модернизация стала сегодня ключевым термином дня, главным словом эпохи.
Такую же примерно роль 20 лет назад играло слово «демократия». Модернизация
сейчас, как демократия тогда, должна, согласно распространенным
представлениям страну, вывести ее к новым историческим рубежам и
горизонтам развития.
В то же время, единого понимания модернизации в элитах нет. И очень важно,
чтобы «модернизацию» сегодня не постигла та же участь, что «демократию» в
начале 1990-х гг., т.е. чтобы это понятие не было выхолощено, дискредитировано и
не превратилось в свое отрицание.
Для значительной части экономической и административной элиты модернизация –
это просто совокупность программ, позволяющих получить недорогое
финансирование из государственного бюджета или от окологосударственных
банков.
Крупные отряды бюрократии нередко понимают модернизацию как локальную /
точечную замену аппаратных кадров – «не совсем правильных» чиновников на
«совсем правильных», т.е. принадлежащих к определенным группам / кланам. Это
относится, во многом, и к бывшим крупным чиновникам, понимающим под
модернизацией систему механизмов их собственного возвращения в той или иной
форме в российскую власть.
Большая часть статусного «экспертного сообщества» рассматривает модернизацию
как повод для получения новых бюджетов на написание аналитических и
псевдоаналитических документов.
Тем не менее, в ходе экспертной дискуссии в СМИ были высказаны и достаточно
серьезные тезисы о модернизации. В основном, они сводятся к следующему.:
Модернизация – это система мер и мероприятий по преодолению
экономического и технологического отставания России от некоторых развитых
стран Запада (по списку); в связи с этим критерии и параметры модернизации,
равно как и шкала оценки ее успешности могут формироваться только по
отношению к странам (группам стран), принятых за образец (модернизационный
паттерн)
Российская модернизация является экзогенной, так как обусловлена давлением
внешних факторов, а не внутренней потребностью элит / общества / народа в
модернизации
Палестина мен Сирия халықтары басқыншы кресшілерді жек көрді, оларға қарсы күресті тоқтатпады. Сөйтіп басқыншылар өздеріне жау елде үнемі қауіп-қатерде өмір сүрді. Франциядағы Клерво монастырының аббаты Бернар христиандарды қолына қару алып, қайтадан Палестинаға аттануға шақырды. Бұл шақыруды француз королі VII Людовик пен неміс императоры III Конрад қабыл алып, 1147 жылы екінші крест жорығын жасады. Олар Кіші Азияда салжұқ түріктерінен жеңіліп қайтты. 1187 жылы Египет сұлтаны Салах-ад-Дин кресшілерді Палестина мен Сириядан қуып шықты. Иерусалим қайтадан мұсылмандар қол астына көшті. Енді оны қайтарып алу үшін Германия, Англия, Франция корольдері 1189-1192 жылдары үшінші крест жорығын жасады. Ол жорық та нәтижесіз аяқталды. Христиандар теңіз жағалауындағы енсіз жерді ғана иемденді. Иерусалим мұсылмандардың қолында қалды. 1204 жылғы төртінші крест жорығын III Иннокентий папа ұйымдастырды. Кресшілер қасиетті жерге теңіз аркылы бармақ болып, Венецияның кемелерін жалдады. Ақысын төлеуге ақшалары жетпей қалған соң, Венецияның оміршісі кресшілерді өздерімен бәсекелес Шығыс Рим империясының астанасына басып кіруге көндіреді. Сөйтіп кресшілер христиандар қаласы Константинопольді басып алып, оны талан-таражға салды. Еуропаның ең бай қаласын иемденген кресшілер Византияда өз мемлекетін қүрып, Палестинаға бармай қалды. Олардың мемлекеті Латын империясы деп аталып, 1261 жылға дейін өмір сүрді. Осы төртінші жорық кресшілердің құдайдың мүрдесін азат ету үшін күресушілер емес, өздерінің баюын ғана ойлайтын тонаушы басқыншылар екенін анық көрсетті.
Крест жорықтары - иудей, христиан және мұсылман діндерін ұстанатын адамдар үшін қадір тұтылатын Қасиетті жердегі Иерусалимді бақылау үшін болған соғыстар. Түріктер христиан қажыларының Иерасулимге келуіне тыйым салғанда, Рим Папасы 1096 жылы бірінші крест жорығын жариялады. Бұл жорыққа бүкіл Еуропадан корольдер, әскерлер, тіпті балалар қосылды. Крест жорықтары сегіз рет болды.
Объяснение:
Розвиток промисловості й ринкових відносин у різних областях Австро-Угорщини проходив нерівномірно. Найбільшого промислового розвитку досягли Чехія й Австрія, а Галичина, Буковина, Закарпаття, а також Словаччина, Боснія і Герцеговина та деякі інші області відчутно відставали у своєму соціально-економічному розвитку.
Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття зберігали аграрний характер економіки, більшість населення була зайнята в сільському господарстві. Розвиток економіки на західноукраїнських землях дедалі більше визначався інтересами великої фабричної промисловості західних і центральних провінцій імперії.
Промисловість західноукраїнських земель під владою Австро-Угорщини в останній третинні XIX ст. майже цілком перебувала в руках іноземних капіталістів (німецьких, австрійських, канадських). Протягом 70-х - 80-х pp. XIX ст. тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрично-заводської промисловості, головним чином нафтовидобувної, борошномельної, спиртогорілчаної, лісопереробної, лісопереробної галузей. На цих підприємствах стали широко застосовуватися парові двигуни.
Але в економічній структурі Австро-Угорщини західноукраїнським землям відводилася роль ринку збуту готових товарів і джерела надходження сировини та робочої сили до індустріально розвинутих провінцій. Західноукраїнська промисловість не могла витримати конкуренції дешевих товарів і почала занепадати. Імперський уряд фактично не вживав заходів для розвитку промисловості в Західній Україні. Західноукраїнським підприємцям не надавалися податкові пільги, якими користувалися у західних провінціях. Доступ західноукраїнським товарам на ринки Австро-Угорщини та сусідніх країн був фактично закритий. Водночас існували пільги для вивезення з краю сировини і напівфабрикатів.
Проголошена у 1848 p. селянська реформа, головним положенням якої було скасування кріпацтва, була здійснена в 50-х pp. Уряд зробив все, щоб втрати поміщиків були мінімальними і щоб вони отримали все необхідне для пристосування до нових умов господарювання.
Після реформи Західна Україна залишалася краєм поміщицьких латифундій. Великим землевласникам, які мали 5 і більше тис. гектарів, належало понад 40% усіх земель. Незважаючи на великі залишки кріпацтва, сільське господарство Західної України у другій половині XIX ст. поступово розвивалося по-ринковому: у поміщицьких і багатих селянських господарствах працювали вільнонаймані робітники. На кінець XIX ст. на західноукраїнських землях налічувалось понад 400 тисяч постійно зайнятих і періодично найманих робітників. Усе ширше застосовувалася сільськогосподарська техніка, поглиблювалася спеціалізація районів.
3. Проблема аграрного перенаселення і початок масової трудовоїеміграції західних українців. На кінець XIX ст. у сільському і лісовому господарстві Західної України було зайнято 75% всього населення. Активна диференціація селянства призвела до того, що на зламі віків у західноукраїнських землях налічувалося майже 80% бідняцьких, 15% середняцьких і лише 5% економічно міцних заможних селянських господарств. Для селянського землеволодіння цієї доби було характернезбільшення кількості селянських господарств внаслідок дроблення, яке супроводжувалося прогресуючимзменшенням земельних наділів.
На цьому ґрунті гостро постала проблема аграрного перенаселення в західноукраїнських землях і почалася масова трудова еміграція західних українців. Основними причинами масової трудової еміграції стали:
- зубожіння більшості селян, нестача землі, пошуки порятунку від голодної смерті;
- малі заробітки або повна відсутність їх;
- страх ще не розорених селян перед майбутніми злиднями;
- тягар національного гноблення і політичного безправ'я. Шукаючи вихід із критичного становища, західноукраїнські селяни почали виїжджати за кордон - до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бразилії тощо. Наприкінці XIX ст. із Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало 250 тис. осіб, а із Закарпаття - 170тис. У подальшому цей процес мав тенденцію до зростання.
Цього часу також мала місце і тимчасова (сезонна) заробіткова еміграція із Західної України до Угорщини, Румунії, Австрії, Німеччини, Франції, Росії. Але в цілому трудова еміграція західних українців (всього до Першої світової війни за кордон виїхало понад 1 млн осіб) лише частково розв'язувала проблему аграрного перенаселення і пом'якшувало ситуацію на селі.
4. Український національний і громадсько-політичний рухи на західноукраїнських землях у другій половині ХIXст.
Объяснение:
Це?