Етногенез українців, так чи інакше пов’язаний з історією
східних слов’ян, становить центральне питання в межах усієї національної української
історіографії. Не є винятком і сучасний процес історіописання археологами, присвячений аналізу цієї проблематики. Після зникнення панування комуністичної ідеології в
науковій думці та відродження на теренах колишнього Радянського Союзу національних
історіографічних шкіл, згідно влучного Г. Касьянова, відбулася актуалізація питання щодо визначення власного національного «я» й окреслення «образу Іншого» [1, 15]. У межах «нових» східнослов’янських держав такими «іншими» насамперед
виявилися саме спільноти східних слов’ян, зокрема їхній етнічний розвиток.
Відшліфована схема східнослов’янського етногенезу за радянської доби виявилася не
такою вже й непорушною, але стверджувати, що фахівцям відразу вдалося вирішити це
питання незаангажовано та об’єктивно також не доводиться. Більше того (як з’ясувалося
невдовзі), це питання набуло ще помітнішої політизації й ідеологічного забарвлення, що
безсумнівно лише перешкоджає встановленню наукової істини. Хоча, аналізуючи сучасну українську історіографію цієї проблеми, можна відзначити й доволі ґрунтовне
Во второй половине XIX в странах Западной Европы развивающиеся гражданское общество освободилось от пережитка феодализма в экономике, политике, социальной структуре. Всеобщее равенство перед законом разрушено остатки сословного строя, делало чисто номинальными дворянские титулы. Теряли былое значение привилегии дворянства, духовенства, чести. Права и свободы индивидов, поначалу выраженные в частном праве, вскоре потребовали публично-правовых гарантий, ограничивающих абсолютизм государственной власти, её вмешательство в частно-правовые отношения.
1.Поборы денег. 2.Устраивать религиозные войны 3.Чтобы люди воевали за Бога 4.Чтобы все их действия считали волью Бога. 5.Взять контроль над государством, вместо короля. 6.Изгнание других религий из государства. 7.Строительство церквей,чтобы туда носили пошлины