Нове об’єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство здійснив Данило Романович.
Протягом більш як двадцяти років після смерті Романа молоді Романовичі не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися в Галичині. Угорський король Андрій і краківський князь Лешко, які проголосили себе протекторами молодих князів, використовували їх у власних інтересах, не забезпечуючи Романовичам нічого з земель їх батька. Тільки завдяки великій енергії княгині Романової сини здобули мізерні частини батьківських земель на Волині. Лешко, який розпоряджався волинськими землями, 1209 р., на прохання берестян, погодився дати Василькові Берестя, пізніше перевів його до Белза, а 1213 р. пересунув у далекий Кам’янець над Горинню. Туди переїхав також Данило, який перебував на Угорщині. Дещо пізніше Романовичі одержали Тихомль і Перемиль 1. Хоч територія, якою розпоряджалися молоді князі, була невелика, вона стала базою для їх дальшої діяльності. Сидячи у другорядних волостях, Романовичі не залишали надії, що їм доведеться здобути всю батьківщину: «Чи так, чи інакше, — Володимир буде наш» 2.
При Романовичах зібралися колишні бояри Романа, які залишилися їм вірними, вони до князям організувати військові сили *. Розпоряджаючись своїм військом, Романовичі добули великий авторитет серед князів. 1215 р. Лешко примусив Олександра Всеволодовича повернути Романовичам Володимир 3. Володіючи столичним містом, князі почали вести самостійну політику. Головну роль відіграв Данило, а Василько був його вірним помічником.
ответ:Останнім українським гетьманом був Кирило Розумовський (1750-1764). Він походив із бідного козацького роду на Київщині. Стрибок у кар’єрі Кирила допоміг зробити його старший брат Олексій Розумовький.
Сталося так, що молодий козачок Олексій (через свій особливий голос) потрапив до хору імператриці Єлизавети (доньки Петра І), яка правила з 1741 року. З часом той український козак Олексій та імператриця таємно взяли шлюб. Сім’я Розумовських отримала графський титул та, зрозуміло, серйозні впливи на справи в імперії.
Олексій відправив брата Кирила на навчання у Європу. Граф Кирило Розумовський вчився в університетах Берліна, Страсбурга, Кенігсберга. Повернувшись до Санкт-Петербурга одружився із близькою родичкою імператриці графинею Катериною Наришкіною (яка народила йому восьмеро дітей). Високоосвічений українець мав добрий авторитет серед російських вчених. Указом імператриці він був призначений президентом Петербургської академії наук.
У 1750 році Розумовські разом із впливовими посадовцями імперії, що походили із козацької верхівки домагаються відновлення гетьманства в Україні. Гетьманом обирають Кирила Розумовського.
Він зразу ж досить серйозно почав проводити політику на відновлення козацьких вольностей. Згуртувавши навколо себе передових і освічених старшин, запропонував реорганізацію адміністративного устрою Гетьманщини. При збереженні та відновленні основних козацьких і старшинських вольностей, Кирило Розумовський запропонував встановити спадковість гетьманства за родом Розумовських та створити такий орган управління як Генеральні Збори.
Козацька старшина почала відновлювати свій контроль у містах шляхом виборів керівників з представників козацтва. Почало відновлюватись традиційне козацьке судочинство. Було реформовано козацьке військо. Розумовського підтримувала Запорізька Січ. Гетьман виношував плани відкриття українського університету в Батурині.
У 1762 році до влади в Російській імперії прийшла невістка Єлизавети – представниця збіднілого (але знатного) німецького роду Катерина ІІ. Вона ніяк не хотіла посилення влади гетьмана в українських землях. Своїми указами почала урізати впливи гетьмана: ліквідувала митні збори між Україною і Росією, вивела з підпорядкування гетьмана Київ. А в 1764 році видала укази про ліквідацію гетьманства та створення другої Малоросійської колегії для управління українцями.
За Кирилом Розумовським були збережені усі титули та власність Російської імперії. Він доживав віку у колишній гетьманській столиці Батурині. Помер у 1803 році.
Объяснение:
Наприкінці VII – початку VI ст. до н. е. греки заснували ряд колоній у Північному Причорномор’ї. У IV ст. до н. е. для грецьких міст на Україні настала пора розвитку. Найбагатшою з них була Ольвія, розташована в гирлі Бугу, вона була центром торгівлі між Грецією та її чорноморськими колоніями.
До центрів торгівлі належали Херсонес і Феодосія в Криму, Пантікапей (Керч), східний Крим, але розквіту прийшов кінець. Почалися сварки між верхівкою та рабами, почастішали напади кочівників.
Зміцнення Риму завдало політичну поразку еллінському світу, майже ціле століття тримався Пантікапей з сусідніми містами, але у 68 р. до н. е. Рим оволодіває Чорноморським узбережжям.
Це повертає грецьким містам на Україні економічну та політичну стабільність. Проте панувати грекам на Україні залишалось недовго. Готи і гуни їх знищили зовсім.
Перші слов’янські державні утворення. Антське царство
З початку VI ст. до н. е. землеробський люд стає дедалі політичним. Дослідження їхніх мовних, етнічних, культурних рис вказують на те, що люди ці були слов‘янами – прямими нашими предками, першими українцями.
Порівняно з міграцією кочовиків розселення слов‘ян являло собою повільний рух із правослов’янських земель. Він (рух) охопив великі території. Розселення носило мирний характер, за винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією. Слов‘яни просувалися на нові землі як колоністи, а не загарбники.
Таким чином на початок VI ст. із спільної мови слов‘ян сформувались три підгрупи:
Західнослов’янська, зрештою поділена на польську, чеську та словацьку.
Південнослов‘янська – з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська.
Східнослов‘янська – з якої розвинулася українська, російська та білоруська мови.
У VII ст. східні слов‘яни (вірніше їхні прямі предки – анти) були корінним населенням правобережного Дніпра. Протягом VII та VIII ст. налічувалося близько 14 великих племінних союзів на землях теперішньої України, Білорусії та Росії. Племена і роди з патріархами на чолі об‘єднувало поклоніння спільним богам. Пізніше з‘явися клас знаті або князів.
Антське царство
Анти – північно-східна група слов‘ян, племен, які жили на території лісостепу Східної Європи з 2-ї половини VI ст. до початку VII ст. Племена антів були могутнім політичним об‘єднанням. У них була сильна, дисциплінована воєнна організація.
Рід занять: землеробство, скотарство, промисли, торгівля. Вели організовану боротьбу проти племен готів та аварів. Анти – наші прямі предки. По свідченням візантійських письменників VI ст. н. е., анти були високими дужими людьми, які легко переносили погані умови. Анти посідали територію від Дунаю до Дону і Азовського моря. У VI ст. анти постійно загрожували північним кордонам Візантії, а часом погрожували столиці її – Константинополю.