Каролінгське Відродження – це стрибок, культурний підйом, який стався в VIII-IX століттях, під час існування імперії Карла Великого. Він охопив усі королівські династії Каролінгів, які розташувалися на території Німеччини і Франції. Термін Каролінгське Відродження був введений у 30-х роках 19 ст. французьким істориком Жан-Жак Ампером. У чому суть Каролінгського Відродження? Воно виразилося в утворенні шкіл, залученні освічених діячів до королівського двору, в розвитку образотворчого мистецтва, архітектури, літератури. Центром Каролінгського Відродження став гурток, створений при дворі Карла Великого. Іншими словами його називали «Академією» та нею керував Альбін Алкуїн – англосаксонський автор підручників філософії, богословських трактатів, математики. Він був ученим і радником Карла Великого, абатом Турського монастиря. Каролінгське Відродження стало можливим завдяки злиттю релігійної та інтелектуальної тенденцій. Воно породило нове мистецтво рукописної мініатюри, піднісши його на надзвичайно високий рівень. Фарби та золото темпери відрізняли писання, що призначалися для двору імператора. Прикладом цього може служити малюнок в Утрехтському псалтирі, виконаний пером. У ньому швидкі, лінеарні штрихи створюють ефект незвичайної виразності. Досягнення Каролінгського Відродження Крім того, що були відкриті світські і монастирські школи, велися викладання світських предметів. Серед них були – богословські дисципліни, граматика, риторика, арифметика, діалектика, астрономія, музика, природознавство, а також іноземні мови. Особливого розвитку досягла філософія і агіографія. Вчені і філософи складали цикли сказань і легенд. У монастирях і містах стали вперше вести аннали, які продовжували наступні покоління хроністів: Королівські аннали, Фульдського аннали. Але в другій половині ІХ століття почалися зміни в духовному житті суспільства заходу і Каролінське відродження змінилося спадом.
За князювання Ярослава Мудрого було укладено збірник законів, так звану Правду Ярослава, що становить найдавнішу частину законів руського права — Руської Правди.Під час його правління Київська Русь перетворилася на могутню європейську державу. Звершено розпочате Володимиром Святим розширення меж столиці Русі — Києва, насипано нові оборонні вали були ще за Володимира Святого (дослідження П. Раппопорта) (за одним з них прокладено сучасну вулицю Ярославів Вал), а Ярослав поставив на них лише заборола. Збудовано Золоті ворота, Лядську браму, Жидівські ворота, Георгіївський та Ірининський собори, Софійський собор
Новая экономическая политика (сокр. НЭП или нэп) — экономическая политика, проводившаяся в 1920-е годы в Советской России и СССР.
Принята 14 марта 1921 года X съездом РКП(б), сменив политику «военного коммунизма», проводившуюся в ходе Гражданской войны и интервенции, которые привели Советскую Россию к экономическому упадку[1]. Главное содержание нэпа — замена продразвёрстки продналогом в деревне (при продразвёрстке изымали до 70 % зерна, при продналоге — около 30 %), использование рынка и различных форм собственности, привлечение иностранного капитала в форме концессий, проведение денежной реформы (1922—1924), в результате которой рубль стал свободно конвертируемой валютой.
Перед советским государством стояли проблемы финансовой стабилизации, а значит, подавление инфляции и достижение сбалансированного государственного бюджета. Стратегия государства, нацеленная на выживание в условиях кредитной блокады, определила приоритеты СССР в составлении балансов производства и распределении продуктов. Новая экономическая политика предполагала государственное регулирование смешанной экономики с использованием плановых и рыночных механизмов. В основе нэпа лежали идеи работ В. И. Ленина, дискуссий о теории воспроизводства и денег, принципах ценообразования, финансов и кредита.
НЭП позволила быстро восстановить народное хозяйство и экономику, разрушенные Первой мировой и Гражданской войнами.
Идеи Новой Экономической Политики оказали влияние на Дэн Сяопина и последующее бурное экономическое развитие Китая с 1980-х годов