2. Початок вторгнення маньчжурцев на китайські землі Маньчжурські племена, які були нащадками войовничих чжурчженей, колись завоювали Китай, мешкали за північними кордонами китайської імперії і на початку XVII ст. переживали процес політичної консолідації. Особливу роль в цьому зіграв видатний маньчжурський воєначальник Нурхаци, що зумів в перші десятиліття XVII ст. створити першу державу маньчжурів. Його син і наступник хан Абахай проголосив державу Цін (Чисте), ставши його першим правителем. До цього часу маньчжури сприйняли багато елементи китайської культури, в першу чергу деякі найважливіші принципи державного управління. Управління державою Цин було зосереджено в шести відомствах, подібних мінським. Маньчжурські правителі у своїй завойовницької політики спиралися на сильне військо, яке складалося головним чином з кінноти, розділеної на вісім армій (прапорів), у зв'язку з чим воно отримало назву «восьмизнаменну». У ході завойовницьких походів проти Китаю, Монголії та Кореї у складі цінських військ було додатково створено вісім армій, що складалися з монголів, а пізніше - вісім армій з китайців, які бажали служити маньчжурським правителям. Загальна чисельність маньчжурських збройних сил напередодні вирішального вторгнення в Китай налічувала близько 200 тис. чоловік. На початку 40-х рр.. XVII ст. маньчжури постійно здійснювали спустошливі набіги на територію Китаю, забираючи з собою тисячі полонених, яких перетворювали на рабів. Навесні 1644 мінський генерал У Саньго, який командував арміями, що охороняли підступи до Великої стіни, несподівано запропонував маньчжурському командуванню, яке готувалося до чергового набігу на Китай, пропустити їх кінноту в китайські землі. Причини, які штовхнули У Саньгуя на цей крок, не цілком ясні. Очевидно, він мав далекосяжні честолюбні плани, розраховуючи використовувати маньчжурську кінноту для розгрому повстанського руху Лі Цзичена з метою заснувати згодом власну династію. Не виключено, що свою роль зіграли і мотиви особистого характеру. За повідомленнями китайських джерел, Лі Цзичен намагався заручитися підтримкою У Саньгуя в майбутній боротьбі з маньчжурамі. Останній також був готовий до переговорів. Проте під час відвідин будинку сім'ї У Саньгуя Лі Цзичен був полонений красою його улюбленої наложниці, що не залишилося непоміченим. Дізнавшись про це, генерал замість переговорів з новим імператором встановив контакт з маньчжурамі. Спочатку маньчжури відкинули пропозицію У Саньгуя, але потім скористалися наданою можливістю і без бою подолали Велику стіну, а армія У Саньгуя приєдналася до маньчжурів у наступі на Пекін. Прагнучи підкреслити твердість свого наміру співпрацювати з маньчжурамі, У Саньго віддав своїм воїнам наказ змінити зачіску на маньчжурський лад - поголити голову спереду, а довге волосся, залишені позаду на потилиці, заплести в косу. На кілька століть ця своєрідна зачіска стала символом підпорядкування китайців нової маньчжурської цинськой влади
Объяснение:
Дэдли Уорнером.
Основное действие "Позолоченного века" развивается в конце 60-х и
начале 70-х гг. XIX века, когда США, после окончания Гражданской войны,
стали ареной ничем не ограниченного и поощряемого правительством
частнокапиталистического предпринимательства и явили миру невиданные образцы
политических подкупов и коммерческого разбоя.
Достоверность привлеченного Твеном общественно-политического материала
не вызывает сомнений. Афера в "Позолоченном веке" со строительством
несуществующего города Наполеона, как и законопроект о мифическом
негритянском университете, воспроизводит в типичных чертах бесчисленные
американские финансовые аферы тех лет.
В частности, Твен использует факты, связанные с громким делом
железнодорожно-строительной компании "Кредит Мобильер", широко
практиковавшей подкуп конгрессменов и членов правительства. Как и герои
"Позолоченного века", все они с различных ухищрений ушли от
ответственности. Махинации Уида и Райли в "Позолоченном веке" во многих
деталях совпадают с мошенническими действиями так называемой "Шайки Туида"
(по имени "босса" демократической партии - Уильяма Туида) , орудовавшей в
муниципальном управлении Нью-Йорка во второй половине 1860-х годов.
Такой широкой, изобилующей яркими и убедительными подробностями картины
хищничества частного капитала и разложения политической власти в США, какая
нарисована Твеном в "Позолоченном веке", американская литература невидывала