Відповідь:Після окупації
Остаточний розподіл Німеччини відбувся в 1949 році.
У вересні 1949 р. було створено Федеративну Республіку Німеччини (ФРН).
У жовтні 1949 р. — Німецьку Демократичну Республіку (НДР).
Поділ Німеччини тривав 40 років (до 1990 р.)
У ФРН формувався режим західної демократії.
В НДР були проведені соціалістичні реформи.
Як і вся Німеччина, на чотири зони був розділений і Берлін. Його Східна частина (радянська зона окупації) стала столицею НДР, а західна (окупаційні зони США, Великої Британії та Франції) — самокерованою територією, економічно і політично пов'язаною з ФРН.
Див. також
Пояснення:Після Другої світової війни питання долі Німеччини було одним з центральних під час обговорення главами держав-учасниць Антигітлерівської коаліції шляхів повоєнного врегулювання. У ході війни Німеччина зазнала тяжких втрат: 13 млн загиблих (18% населення), промислове виробництво скоротилося до 30% порівняно з довоєнним рівнем, висока інфляція. За рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій Німеччину було поділено на 4 зони окупації, Берлін на 4 сектори. Верховна влада належала урядам СРСР, США, Великої Британії, Франції. З командувачів окупаційних військ було утворено Контрольну Раду, яка у своїй діяльності керувалася союзницькими угодами та рішеннями Потсдамської конференції.
Уже влітку 1946 виявилися принципові розбіжності між західними державами і СРСР у вирішенні питання про майбутнє Німеччини. В грудні 1946 між Великою Британією і США була укладена угода про об'єднання їхніх зон окупації. Так виникла Бізонія (тобто «дві зони»). У лютому 1948 до цієї угоди приєдналася Франція, і Бізонія трансформувалася в Тризонію.
Тризонія приєдналася до «плану Маршалла». Було вирішено питання про скликання в Тризонії Установчих зборів для організації нової влади. Це відбулося без участі СРСР, представники якого вийшли зі складу Союзної контрольної комісії на знак протесту проти дій США і Великої Британії.
У трьох західних окупаційних зонах була проведена грошова реформа. Замість рейхсмарки, що майже повністю знецінилася, у червні 1948 р. була введена нова грошова одиниця — західнонімецька марка.
Кріпацтво, або кріпосне право (також кріпаччина[1], панщина[1], або панське право[2][3]) (від «кріпостей» — купчих документів на землю, відомих на Русі з кінця XV ст.[4]), у вузькому сенсі — правова система, або система правових норм при феодалізмі, яка встановлювала залежність селянина від феодала й неповну власність другого селянина. Знаходило юридичний вираз у прикріпленні селянина до землі, праві феодала на працю та майно селянина, відчужуванні його як із землею, так і без неї, надзвичайному обмеженні дієздатності (відсутність у селянина права порядкувати нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді, права державної присяги тощо). Один з видів рабовласництва.
В широкому сенсі — система суспільно-економічних, політичних та правових відносин у феодальному суспільстві.
Система аграрних відносин, за яких можновладець є власником землі, наданої селянинові у володіння чи безпосереднє користування, і неповним власником виробника на ній. Особиста залежність від феодала, як правило, закріплювалася державною владою. На українських землях кріпацтво існувало з часів Київської Русі. У період польсько-литовської держави (XVI ст.) закріпаченими стали 20 % селян. На Закарпатті утверджується на початку XVI ст. Визвольна війна середини XVII ст. спричинила фактичне зникнення кріпацтва на більшості території України. На Лівобережжі й Слобожанщині відновлюється за указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Скасоване в Галичині та Буковині у 1848 р., в «підросійській» Україні та Росії — у 1861 р.
Скасування паспортної системи для селян в СРСР й заборона колгоспникам залишати земельні ділянки фактично поновили прикріплення селян до землі від 1930 і до поч. 1950-х рр. з обов'язковою умовою