Период наиболее массовых репрессий, так называемый «Большой террор», начался с назначением на пост главы НКВД Н. И. Ежова[⇨]. С изданием Ежовым в июле 1937 года приказа НКВД СССР № 00447[прим. 1][⇨]. Этот период закончился в сентябре—ноябре 1938 года широкомасштабными арестами в НКВД, милиции и т. д. ставленников Н. И. Ежова и сменой его самого на Л. П. Берию на посту главы НКВД[прим. 2][⇨]. Постановлением СНК СССР и ЦК ВКП(б) от 17 ноября 1938 года было запрещено органам НКВД и прокуратуры производить какие-либо массовые операций по арестам и выселению, были ликвидированы судебные тройки, созданные в порядке особых приказов НКВД СССР, и т. д.[5][6] Была проведена первая бериевская реабилитация. По документально подтверждённым данным, в 1937—1938 годах по политическим мотивам было осуждено 1 344 923 человека, из них 681 692 приговорено к высшей мере наказания[7][8].
Лично Сталиным и Политбюро ЦК ВКП(б) по т. н. «Сталинским расстрельным спискам» было подтверждено на осуждение 44 893 человека (1937—1938 годы — 43 768 человек, 1940—1950 годы — 1125 человек), в подавляющем большинстве это члены управленческих структур, в том числе НКВД и РККА. Почти все были расстреляны[9][10][11]. За 1937—1938 годы погибло 78 % членов ЦК ВКП(б). Жёсткой чистке подверглись органы НКВД. Помимо собственно произвола по отношению к мирному населению, к сталинским репрессиям в военной сфере также относят репрессивные военного строительства (т. е. репрессии в РККА и РККФ) и репрессивные ведения войны (заградотряды, штрафные части, смерш, создание осведомительного аппарата в войсках и др.) как «борьба со страхом другим — своим страхом».[12][13]
Підіймаючи повстання проти польського панування Богдан Хмельницький розумів, що без до зовнішніх сил він не обійдеться, тож велика увага приділялася зовнішній політиці.
Першою дипломатичною перемогою гетьманського уряду був союз з кримськими татарами., але історія показала нам його ненадійність.
Гетьманській державі з власним адміністративним устроєм та державним апаратом потрібен був монарх, який зміг би забезпечити новосформованому суспільству законність і захист. Таким покровителем і захисником міг стати Турецький султан. Це, по суті, було дуже вигідним варіантом, оскільки прямого сусідства з Гетьманщиною не було, значить відкрито втручатися у внутрішні справи держави було не можливо, а авторитет турецького султана вплинув би на бажання поляків завоювати наші землі. Тож у 1651 році, після обміну посольствами, Оттоманська Порта формально прийняла своїми васалами гетьмана та Військо Запорізьке на таких же умовах, що й Молдову, Крим та Валахію. І все б нічого, але через ненависть українців до "бусурманів" та внутрішні зміни в самій Порті ця угода так і лишилась нездійсненною.
Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя був єдиновірний російський цар. Хмельницький просив про до в ім'я православної віри ще на початку повстання, але навчений недавньою війною з Польщею, в якій московити зазнали величезних втрат, цар вирішив почекати, доки сторони виснажаться. Чекання те невідомо скільки б продовжилося, якби не погроза українців віддати перевагу оттоманському варіанту(1653 р.). Тоді Олексій Михайлович скликав Земський собор, на якому було вирішено, що "заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку.". Приймаючи це рішення московити сподівалися відібрати деякі захоплені Польщею землі і взагалі розширити свій вплив. На Переяславській раді гетьман та його оточення склали присягу російському цареві, і була та присяга не двосторонньою, як прийнято за польською традицією, бо "цар своїм холопам не присягає".
Вже наступного дня готується проект договору. За даними Москви, там було 23 статті. З цих 23 пунктів лишається 11, що й отримали назву Березневі статті.
Розміщення в Києві та інших українських містах московських залог та втручання царських чиновників у фінансові справи українців одразу занепокоїло козаків. Ворожнеча між союзниками розгорілася ще й в щойно завойованій Білорусі, де населення бажало присягати не царю, а гетьману. Ця ситуація ледь не дійшла до відкритої війни, і московитам знадобився деякий час, щоб витіснити козаків з цієї території.
Розуміючи ненадійність північного сусіда, з 1654 р. Богдан Хмельницький починає оминати царя в зовнішній політиці: були вислані посольства до Туреччини і до Кримського хана, але останній навіть прийняти його не захотів через те, що українці пішли на союз з росіянами – найбільшими ворогами Криму. В той же час, у вересні 1655р. Турецький султан присягає на вірність українцям.
У 1655 гетьман підписав військову конвенцію зі Швецією, готувався українсько-шведсько-угорський договір.
Останньою краплею, на мою думку, для Хмельницького стало те, що на російсько-польських переговорах у Вільнюсі було поділено Україну, а козацьку делегацію на переговори навіть не допустили. Гетьман звинуватив царя у зраді. Ця та інші невдачі (поразка українсько-семигородського походу, повстання козаків проти Хмельницького) підкосили здоров’я гетьмана, вересня 1657 року Хмельницький помирає.
Зовнішня політика Богдана Хмельницького була багатогранною, він сподівався здобути для своєї держави якнайкращі умови розвитку. Цей діяч відродив українську державність і це його головна заслуга.
г.
Объяснение:
потому что Киев стал столицей варяг в 882 году а до этого столице было Новгород