Анализ причин восстания следует начинать с понимания процесса усиления крепостного права в России рубежа XVI-XVII веков. После разорения Ливонской войной и опричниной, в стране сначала вводят заповедные годы, а потом урочные лета, то есть растет срок сыска беглых крестьян. Ситуацию ухудшает голод 1601-1603 годов, как раз тогда произошло восстание Хлопко Косолапа. Ситуацию ухудшило убийство самозванца Лжедмитрия I в мае 1606 года, в народе его продолжали считать настоящим царем. Это событие и стало поводом к восстанию.
Состав участников выглядел следующим образом:
Крестьяне и боевые холопы.
Северское казачество и запорожское казачество.
Дворянство из районов южнее Москвы – тульское, рязанское, северское.
Целью восставших было возведение на трон царевича Дмитрия и изгнание из Москвы боярского царя Василия Шуйского. Сам Иван Болотников представлял себя царским воеводой. Ему в этом Михаил Молчанов, который сбежал из столицы и имел с собой золотую печать, ей он скреплял “царские грамоты”.
Царь Василий Шуйский послал против повстанцев воевод Трубецкого и Воротынского. В августе они потерпели поражение около городов Кромы и Елец. В октябре Болотников взял Калугу и двинулся на Коломну, где не смог взять Кремль, зато на севере повстанцы подошли к селу Коломенскому и начали осаду Москвы. Эти события и стали пиком их успехов.
В ноябре 1606 года от повстанцев на сторону царя перешел рязанских дворянин Ляпунов и его сторонники. Против повстанцев вел агитацию патриарх Гермоген. К началу декабря отряды восставших разделились на две части, Болотников отступил к Калуге, а Илейка Муромец – к Туле.
На рубеже 1606-1607 бои шли с переменным успехом. Битву под Веневом выиграли повстанцы во главе с князем Андреем Телятевским, а сражение около Серебряных Прудов выиграли царские войска. В мае 1607 года в битве на Пчельне вблизи Калуги повстанцы в очередной раз разгромили царские войска и сняли осаду Калуги. С июня 1607 инициатива перешла на сторону царской армии. Повстанцы проиграли битву на Восьме, а в октябре Василий Шуйский взял Тулу. Датой окончания восстания стал октябрь 1607 года.
Причинами поражения повстанцев можно считать отсутствие единства у повстанцев, цели разных слоев общества отличались, отсутствие единого командования, предательство Ляпунова. Итогом восстания Болотникова можно считать разорение части государства, а также начало нового антиправительственного движения, которое возглавил Лжедмитрий II.
После капитуляции Болотникова сослали в город Каргополь, где утопили и ослепили, а Илью Муромца повесили. Характеристику Ивану Болотникову, восстанию, годам Смуты, давали многие историки, начиная от Карамзина и Соловьева.
Освічений абсолютизм — політика, здійснювана у XVIII столітті в деяких європейських монархічних державах. Її змістом було знищення або перетворення «згори» найбільш застарілих феодальних порядків. Монархи, які здійснювали цю політику, зображували своє правління як союз королів і філософів.
Особливості освіченого абсолютизму Редагувати
Теорія «освіченого абсолютизму», родоначальником якої вважається Томас Гоббс, цілком пройнята раціоналістичною філософією тництва. Сутність її полягає в ідеї світської держави, в прагненні абсолютизму поставити вище всього центральну владу. До XVIII століття державна ідея, виразником якої був абсолютизм, розумілася вузькопрактично: поняття про державу зводилося до сукупності прав державної влади. Міцно тримаючись за вироблені традицією погляди, освічений абсолютизм вніс разом з тим і нове розуміння держави, яка вже накладає на державну владу, що користується правами, і обов'язки. Наслідком такого погляду, що склалася під впливом теорії договірного походження держави, з'явилося те теоретичне обмеження абсолютної влади, яке викликало в європейських країнах цілу низку реформ, де поруч з прагненням до «державної користі» висувалися турботи про загальний добробут тницька» література XVIII століття не тільки ставила завдання критики старих порядків: прагнення філософів і політиків того часу сходилися в тому, що реформа повинна здійснитися державою і в інтересах держави. Не дивно, що ці ідеї припали до смаку деяким монархам, зокрема Фрідріху II. Ще в юності він захопився філософією і листуванням із вільнодумцями, став масоном і написав власний трактат із критикою політичної теорії Макіавеллі, виданий в Голландії під вигаданим ім'ям. А ставши королем, Фрідріх II із завзяттям взявся за проведення реформ — у відповідності із власним розумінням ідей тництва. Він заборонив тортури й оголосив про скасування цензури. Переконаний прихильник свободи віросповідання, король стверджував, що може звести у Пруссії святилища навіть для язичників, якщо ті захочуть оселитися в його державі, а згодом таки розпорядився побудувати католицький собор у Берліні, населеному переважно протестантами. Приватну власність оголосили недоторканною, судочинство за порадою Монтеск'є відокремили від виконавчої влади. За наказом монарха був створений новий звід законів. Фрідріх II запровадив у Пруссії загальну початкову освіту, будував дороги, заохочував заснування нових мануфактур, скасував митниці всередині королівства. Така державна політика, власне, й дістала назву «освіченого абсолютизму»[1].
«Освічений абсолютизм», принаймні в теорії прагнув до союзу монархів і філософів, які бажали підпорядкувати держава чистому розумові. Не дивно, що в літературі «освічений абсолютизм» був зустрінутий захоплено. Найбільш яскравий приклад цього захоплення — політичний світогляд Вольтера, цієї ж точки зору трималася і школа фізіократів з Кене, Мерсьє-де-ла-Рів'єром і Тюрго на чолі.