Великая греческая колонизация — масштабное расселение древних греков по берегам Средиземного и Чёрного морей на протяжении трёх веков с середины VIII века до н. э.
Дорийцы и ионийцы распространяются по северному побережью Средиземного моря, далее они оказываются и в Чёрном море. Как писал Сократ, «греки расселились по берегам моря как широкая кайма на варварском плаще».
Однако греки не занимались открытием новых земель, а следовали уже проторенными путями финикийцев, вытесняя предшественников. Кроме того, они не исследовали новые земли вглубь, ограничивая своё присутствие побережьями.
Существовавшее в крито-микенский период политическое единство Греции не было восстановлено. Множество полисов, контролирующих свои территории, имело самые разнообразные управления: тирания, олигархия, тимократия и демократия.
Колонии выводились прежде всего из-за нехватки земли в полисах континентальной Греции. В свою очередь, это было связано как с растущим населением полиса, так и с существованием законов, запрещавших дробление земельной собственности между несколькими наследниками.
Божественная санкция требовалась для любого серьёзного государственного предприятия, но она была особенно необходима при основании нового поселения. Жители полисов, решившие основать колонию, как правило, обращались к дельфийскому оракулу, жрецы которого традиционно указывали место основания будущей колонии, либо давали иные (порой — двусмысленные) указания. Таким образом, возможно, что управление направлением колонизации (но не самой колонизацией) имело централизованный характер[5]. В то же время, изменение направления колонизации могло быть связано и с враждой между двумя коалициями полисов в ходе Лелантской войны: Халкида и Коринф, вытеснив своих противников с арены колонизации в Сицилии формированию нового направления древнегреческой колонизации — на северо-восток, в Мраморное и Чёрное море. Известно, что многие ранние колонии в этом направлении выводились именно противниками Халкиды и Коринфа
Новые земли колонизировались постепенно — так, Коринф до установления там тирании сперва вывел несколько колоний по берегам Коринфского залива, затем — на островах Ионического моря и лишь затем основал Сиракузы в Сицилии[7]. В период правления в Коринфе тиранов колонизационная политика определялась стратегическими соображениями: кроме решения традиционных для Греции проблем нехватки земли для обработки и сырья, тираны Коринфа ставили перед собой задачу обеспечить себе стратегическое господство на западном направлении. Исключением на фоне волны колонизации являлась континентальная Спарта. Спартанцы основали единственную колонию — Тарент в южной Италии, однако в дальнейшем предпочли решать проблемы, общие для всех греческих полисов в то время (нехватка земли и перенаселение), путём завоеваний новых земель на Пелопоннесе и изменением устройства своего полиса.
Римская колония (лат. colonia, мн. ч.: coloniae) — городское поселения римских граждан в захваченных Римом землях. Статус колонии обычно предоставлялся крупному или стратегически значимому городскому поселению, которое было основано по постановлению римского сената или же волей римского народа. Постановление о наделении города статусом колонии выдавали специально назначенные триумвиры или, реже, квинквевиры (triumviri или quinqueviri coloniae deducendae).[1] Римская колонизация опиралась на сеть колоний в римских провинциях, которые были связаны между собой сухопутными дорогами, став таким образом одной из самых успешных разновидностей античной колонизации. В отличие от древнегреческой колонизации, древнеримская колонизация отличалась более глубоким проникновением в континентальные районы Европы. Многие римские колонии возникли вдали как от моря, так и от самого Рима (например, столица Римской Дакии Ульпия Траяна).
Симон Петлюра народився на День святого Симона Зилота, одного з апостолів, за старим стилем 10 травня (22 травня) 1879 року в Полтаві у родині полтавських міщан козацького походження. Батько його мав «приватний транспортний бізнес». Мав велику дуже релігійну родину. Вчився в семінарії. Згодом був виключений з семінарії. Йому було трохи понад 20 років, він був вимушений тікати від переслідувань поліції, переховуватися на Кубані. Там займався вчительством.
В першу чергу він виступав за задоволення національно-культурних прав українців.
Брат Симона Олександр у своїх спогадах говорив, що його на боротьбу спонукала українська пісня, музика, яку Симон дуже любив.
У нього були наставники й колеги, але поштовх Петлюри до задоволення національних прагнень був його особистий. На Кубані він був знайомий з Федором Щербиною, який займався там українською справою. Він був знайомий з Грушевським.
Перша світова війна
В 1914 році йому було 35 років, на цей час він був одруженим і не так давно в нього народилася єдина його дитина – дочка Олеся, їй було 3 роки. Він був нецікавим для мобілізації, але поступив на військову службу санітаром до медичного потягу.
Через впливових знайомих і друзів Симон Петлюра перейшов на службу у Всероссийский союз земств и городов – дуже широка, імперського масштабу, організація, яка об’єднувала діячів міського і земського самоврядування і займалася до армії. Він був уповноважений на західному фронті. Не брав участь у військових операціях, не був в окопах, не ходив в атаку, але стояв дуже близько до щоденних потреб військових, тому, що займався всім забезпеченням побутових умов і всіма необхідними видами матеріального забезпечення війська.
Вояки презирливо називали тиловиків «земгусарами». Вони носили форму дуже подібну до офіцерської, мали погони чиновників.
1917 рік
У 1917 році після повалення царизму і початку демократичних процесів в армії, в тому числі, процесу націоналізації чи створення національної частини, Петлюра був одним з організаторів цього створення на Західній частині (нинішня Білорусь).
Вояки його делегували на Перший Всеукраїнський військовий з’їзд, який відбувся в Києві в травні 1917 року. І тут почала сходити зоря Симона Петлюри, як військово-політичного лідера. Його обрали до складу Українського генерального військового комітету (громадська організація, яка координувала різнопланову діяльність російської армії, в якій тоді служило понад 4 млн українців) Діяльність спрямована на формування окремих українських підрозділів, зведення їх в окремі українські частини, забезпечення необхідною фаховою літературою.
В червні 1917 року Петлюра виступив ініціатором скликання Другого Всеукраїнського військового конгресу в Києві, на якому була ухвалена резолюція до Верховної Ради з вимогою про негайне оголошення автономії. Завдяки тиску військової маси, політики – члени УЦР нарешті наважилися на проголошення автономії.
Після Першого універсалу про встановлення автономії було встановлено перший уряд України, який називався Генеральний секретаріат. В складі цього уряду було генеральне секретарство військових справ, яке очолив Симон Петлюра.
Він дуже стрімко набував авторитету, займаючи дві посади – військового міністра ГСВС і голови українського військового комітету.
Після утворення автономного уряду, в Київ приїхала урядова делегація з Петрограду, велися складні перемовини з ЦР про досягнення порозуміння, бо центральний уряд в Петрограді дуже злякався того, що відбулося в Києві. Результатом домовленостей став Другий універсал. В обмін на легітимізацію свого правового і юридичного становища ЦР фактично повністю зреклася будь-якого контролю над військовими справами.
Невдовзі було ліквідовано генеральне секретарство військових справ і Петлюра залишився керувати процесом українізації як громадський діяч. Секретарство було відновлено після Третього універсалу.
жопа
Объяснение: