Селяни у першій половині XIX ст. за соціальним станом поділялися на кріпосних і державних (станом на 1857 р. відповідно 5,3 млн. та 5,2 млн. осіб).
Кріпаки вважалися власністю дворян-поміщиків, які мали щодо них усю повноту адміністративної, поліцейської та судової влади. Основною формою експлуатації кріпаків була панщина. Офіційно вона становила два-три дні на тиждень. Але поміщики, користуючись поширенням на українські землі російської урочної системи, давали селянам такі завдання (уроки), які неможливо було виконати в зазначені строки. Тому інколи панщина доходила до шести днів на тиждень.
Для посилення експлуатації кріпаків їх переводили на місячину, тобто у них відбирали наділи, через те вони зобов'язувалися працювати за місячне утримання (пайок та одяг). В умовах виникнення й поширення переробних підприємств вони перетворювалися на кріпосних робітників. Крім того, кріпаки сплачували податки на користь держави.
За ініціативою малоросійського генерал-губернатора Д. Бібікова на Правобережжі, де кріпосницький гніт набув особливо тяжких форм, у 1847-1848 pp. була проведена інвентарна реформа, яка мала на меті впорядкувати й зменшити експлуатацію кріпаків. На основі інвентарів (описів поміщицьких маєтків) визначалися межі земельних наділів кріпакам, встановлювалися розміри панщини: для чоловіків три дні, а для жінок один день. Але поміщи-ки реагували на ці нововведення негативно, і вже в грудні 1848 р. доповнення до інвентарних правил звели нанівець поступки селянам.
Нещадної експлуатації зазнавали й державні селяни, які сплачували грошову ренту, податки та несли рекрутську, возову, дорожню та інші повинності. Однак вони жили на казенних землях і вважалися особисто вільними. У першій половині XIX ст. частина державних селян півдня України отримала статус військових поселенців. їхнє життя жорстко регламентованим і нестерпним, командування втручалося навіть в особисті й сімейні справи.
На Правобережжі з метою посилення експлуатації державних селян широко застосовувалось переведення їх на господарче становище. Державні землі надавалися в оренду поміщикам, які експлуатували селян, що жили на цих землях, більше ніж своїх кріпаків.
Дещо поліпшила становище державних селян реформа 1837-1841 pp., відома як реформа міністра державних маєтностей графа Кисельова. Збільшилися земельні наділи селян, подушний податок замінявся поземельним промисловим податком, у майбутньому заборонялося віддавати державні землі в оренду. Селяни одержували право створювати сільські й волосні органи самоврядування, а також сільські й волосні суди (розправи). Але самоврядування носило обмежений характер, залежало від державних органів.
У першій половині XIX ст. почастішали протестні виступи кріпосних і державних селян, воєнних поселенців, що періодично переростали в повстання. Посилювалися соціальні протиріччя, які загострила поразка Росії в Кримській війні (1853-1856 pp.).
Выступление декабристов было первое открытое сознательное выступление против самодержавия с оружием в руках. До сих пор мы говорили о стихийных крестьянских выступлениях. Дворянские революционеры впервые дошли до понимания необходимости разработки программы преобразований и сознательной революционной тактики.