с точки зрения правовой раб не считался личностью. он не имел семьи; семейные отношения рабов и рабынь не считались браком; дети рабыни рассматривались как приплод, принадлежавший ее хозяину. рабы находились в полной власти своего хозяина. рабовладелец мог заставить раба заниматься тем или иным
ремеслом, мог его продать или убить.
лишь позднее право рабовладельца убивать раба было ограничено законом. в аттике, например, запрещалось убивать раба. но ареопаг, обычно судивший уголовные преступления, как уже указывалось, не ведал делами об убийстве рабов, и убийца раба
присуждался лишь к временному изгнанию: он мог вернуться обратно, принеся искупительную жертву и выплатив пострадавшему рабовладельцу «цену крови».
когда произвол хозяина становился невыносимым, раб мог воспользоваться «правом убежища». таким убежищем, например, был в афинах так
называемый тесейон (храм гефеста) и святилище евменид. пока раб находился в убежище, он считался неприкосновенным. по аттическому закону раб, прибегнувший к покровительству божества, уже не возвращался прежнему хозяину, а перепродавался в другие руки.
раб не мог вести самостоятельно
никаких дел, и в случае, если суду нужны были его показания, они давались под пыткой, так как раб, по воззрениям греков, не мог, подобно свободному человеку, давать присягу; доверять же просто показаниям раба не считалось возможным. для раба налагаемый судом штраф заменялся бичеванием, причем один
удар плетью приравнивался к драхме. если раб действовал с ведома господина, он подвергался пятидесяти ударам плетью, если без ведома — ста. раб, замешанный в убийстве, подвергался смертной казни.
побои и истязания рабов были обычным явлением. по требованию господина раба заковывали в
кандалы, заключали в низкие и узкие темницы, так что он не мог ни выпрямиться, ни лечь, ни сесть; рабов вытягивали на блоках различных форм, лишали пищи, отправляли на тяжелые работы (на мельницу или в рудники); у беглых рабов на лбу выжигали клейма.
в афинах рабы находились в
относительно лучшем положении, чем в других греческих государствах. опасения того, что поставленные в невыносимые условия рабы легко могут восстать, к вмешательству государства во взаимоотношения рабов и рабовладельцев и запрещению самочинных расправ с рабами.
такое положение
афинских рабов возмущало противников демократии. « велика в афинах распущенность рабов и метеков, и нельзя тут побить раба, и он перед тобой не посторонится», — жаловался автор псевдо-ксенофонтовой «политии», выражая мнение наиболее реакционных афинских рабовладельцев.
можно также
предполагать, что и в отношении к рабам афиняне проявляли большую гуманность, чем рабовладельцы других городов. например, в комедиях аристофана нередко можно встретить в числе действующих лиц раба, поучающего своего хозяина.
нельзя забывать, однако, что большинство наших сведений
относится к рабам государственным, положение которых было значительно лучше, чем рабов других категорий.
ЧЕРНІГІВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО — державно-територіальне утворення часів Київської Русі та Великого князівства Литовського з політ. центром у м. Чернігів. Кордони Ч.к. змінювалися протягом усього періоду його існування і, за винятком нетривалих періодів, не збігалися з кордонами Чернігівської землі та межами володінь черніг. князів (див. також Чернігівське велике княжіння).Чернігівське князівство складова Русі
Чернігівське князівство — князівство династії Рюриковичів, а з 14 століття — Гедиміновичів, на території сучасної Чернігівщини і Сіверщини з центром у місті Чернігів.
Столицею князівства було місто Чернігів. Інші міста: Новгород-Сіверський, Стародуб, Брянськ, Путивль, Курськ, Любеч, Глухів, Чечерськ, Гомель, Біловеж, Вир, Глібль, Оргощ, Хоробор, Морівськ. На Чернігівській землі літописи згадують 46 міст. Найбільшими були: Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Рильськ, Трубчевськ, Ніжин, Прилуки, Остер та ін. Тут було розвинуте землеробство, ремесла. Але часті наскоки половців спустошували ці землі. Нерідко князі об’єднували свої зусилля і тоді здобували перемогу над половцями. Але були й невдачі. Літопис залишив нам згадку про поразку князя Ігоря Святославича у 1185 р. від половців.
Володіння й вплив Чернігівського князівства до 12 століття поширювалися далеко на північний схід (Муромо-Рязанська земля) і південний схід (Тмутороканське князівство).
До 11 століття в Чернігівському князівстві правила місцева племінна старшина і воєводи з Києва, що їх присилали великі князі київські для збирання данин, судівництва й оборони краю від зовнішніх ворогів, в основному кочовиків. У 1024–1036 роках Чернігівським князівством володів Мстислав Володимирович, який перейшов сюди з Тмуторокані. Після Ярослава Мудрого князівство дісталося його синові Святославові, який дав початок чернігівській гілці Рюриковичів.
Деякий час Чернігівським князівством правив Володимир Мономах, але за ухвалою Любецького з'їзду (1097) воно дісталося синам Святослава — Олегові й Данилові та їх нащадкам Ольговичам. Одночасно Чернігівське князівство поділилося на удільні князівства: Чернігівське, Новгород-Сіверське і Муромо-Рязанське. Попри це авторитет Чернігівського князівства був великий, і воно втримало титул великих князів.
