Протягом VII—IX ст. слов'яни розселилися на значній території Східної Європи. Згідно з літописом «Повість минулих літ» вони об'єднувалися в союзи племен. Поляни жили навколо Києва на Середньому Подніпров'ї; їхніми сусідами були сіверяни, що мешкали понад Десною.
На захід від полян мешкали древляни та дреговичі. Західні межі розселення сягали Прикарпаття, де жили білі хорвати; а вздовж ріки Західний Буг були землі волинян і дулібів. Уличі і тиверці жили в басейнах Дністра та Південного Бугу біля Чорного моря.
На межі VIII—IX ст. у східних слов'ян почали формуватися засади державності.
Формування державності є підсумком тривалого і складного розвитку суспільства. Передумови для неї виникли й у слов'ян.
Економічні: перехід до орного землеробства; відокремлення ремесла від землеробства; зосередження ремесла в містах; розвиток обміну.
Політичні: потреба родоплемінної знаті у захисті своїх привілеїв і захопленні нових багатств; формування союзів племен; загроза нападу зовнішніх ворогів; достатня військова організація.
Соціальні: зміна родової общини сусідською, виникнення нерівності, поява експлуатації людини людиною.
Руська земля утворилася внаслідок державного об'єднання союзів східнослов'янських племен у другій половині І тис. н. є. На великій території Руської землі із союзів племен
утворювались князівства і засновувались міста — Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав та ін. Більшість з них стали центрами князівств.
Головним містом Української - Руської землі визначився Київ. Це місто виникло майже в центрі слов'янських земель на правому березі Дніпра. За легендою це місто, що знаходилося у землях полян, було засновано трьома братами: Києм, Щеком, Хоривом та їхньою сестрою Либіддю на нинішній Старокиївській горі. Місто дістало назву на честь старшого брата Кия — полянського князя.
Отже, Київ був центром племені полян, що жили в Середньому Подніпров'ї. Спочатку він був укріпленим поселенням, огородженим ровом та земним валом. Він був столицею Полянського князівства, в ньому стояли князівський палац, житлові будинки, основні господарські та культові споруди.
Про Кия ж відомо, що, закінчивши спорудження міста на Дніпрі наприкінці V ст., він здійснив похід на Візантію, вів переговори з візантійським імператором, уклав торгову угоду з Візантією, а повертаючись назад, на Дунаї заклав місто Києвець. Сусідами слов'ян на північному заході були племена балтів та норманів (варягів), на сході та на півдні — хозари й печеніги та інші кочові племена. Між слов'янами та їхніми сусідами відбувалися сутички за володіння річковими шляхами для ведення торгівлі з країнами Сходу та Візантією.
У IX ст. на слов'янських землях з'явилися варяги, чиї морські походи не давали спокою всій Західній Європі. У IX—XI ст. вони як найманці були на службі у руських князів і візантійських імператорів.
У VIII ст. на сході від Руської землі з'явилася держава хозарів — Хозарський каганат. Войовничі хозари підкорили собі і обклали даниною полян, сіверян і в'ятичів. Але хозарське поневолення тривало недовго. Поляни за до варягів на початку IX ст. змогли повернути собі незалежність.
Наприкінці IX ст. в південноукраїнських степах з'явився новий небезпечний ворог — печеніги, тюркські племена, основним заняттям яких були набіги на сусідні племена і країни. Протягом X—XI ст. русичі вели з ними тривалу боротьбу.
Передумовою створення Київської Русі був розклад родоплемінного ладу у слов'ян, : виокремлення правлячої верхівки, що складалася з князів — вождів союзів племен, князівських дружинників, старійшин. Поступово занепадає роль віча, на якому і раніше вирішувались найголовніші справи. Воно почало скликатися тоді, коли це було потрібно князеві. Втрачається значення народного ополчення, оскільки навколо князів формуються постійні дружини — об'єднання бойових соратників, друзів князя. За до дружин князі завойовували нові землі, збирали данину, голос дружини міг бути вирішальним у питаннях війни та миру, вирішенні інших важливих проблем. Знатні дружинники і родова знать становили при князі боярську раду, що була дорадчим органом. Поступово виникала
верства великих землевласників — бояр, які отримували від князя за службу вотчини (великі земельні маєтки, що передавались у спадщину).
У IX ст. київські князі поширили свою владу на сусідні землі. Коли у середині IX ст. правителем Києва був князь Дір, арабський історик, географ і мандрівник Хасан аль Масуді писав, що Дір — «перший серед слов'янських царів», який володів «великими містами і багатьма населеними країнами».
Становлення Київської держави пов'язане і з ім'ям князя Аскольда. Він проводив сміливу і далекоглядну політику, чим зміцнив свою державу. Для посилення авторитету своєї влади він прийняв титул кагана, що тоді був рівний титулові імператора, чим поставив Руську державу на один щабель з Візантією та Хозарією — найсильнішими тогочасними державами.
детство и юность будущего императора.
Александр III, император всероссийский второй сын императора Александра II и императрицы Марии Александровны. Родился 26 февраля 1845 года в Аничковом дворце Петербурга.
Сохранивший на всю жизнь любовь к военным, Александр Николаевич старался это чувство привить и сыновьям.
1 августа 1850 года в городе Павловске состоялось открытие памятника императору Петру I. К этому дню пятилетнему Александру шили мундир лейб – гвардии Павловского полка, и маленький великий князь с крохотным ружьём впервые принял участие в официальных торжествах. Он стоял в почётном карауле у пьедестала прадеда.
Отличаясь в детстве тихим нравом, простотой прямодушием. Александр любил уединяться в комнатах отца в Екатеринском дворце и часами рассматривать картины с банальными сценами.
Его отец Александр II, любивший проводить весну и осень в Царском селе, занял нижний этаж южного флигеля Екатеринского дворца; этаж включал в себя ряд небольших и низких комнат с чрезвычайно скромной отделкой: простые обои чередовались с клеевыми и масляными. Что было хорошо для маленького Александра, это то, что вход в южный флигель был совершенно особенным, выходящим в так называемый «собственный дворик».
Надо сказать, что и потом, став императором, Александр стремился ко всему простому, незатейливому, истинно народному. Щедро озарённый физической силой он с детства пытался воплотить в себе идеал былинного богатыря, вина без страха и упрёка, доброго и справедливого царя, любя и доверяя русскому народу.
До смерти своего старшего брата, цесаревича Николая, то есть до двадцати летнего возраста, не был наследником престола и воспитывался не как будущий император, а как великий князь, предназначавшийся, главным образом, для военной карьеры. Первым главным воспитателем его был
генерал – адъютант Б.А.Перовский, а образованием его заведовал профессор московского университета, известный экономист Чивилёв, рекомендованный гр. С.Г.Строгоновым, который был в это время главным воспитателем цесаревича Николая. Из учителей раннего периода наиболее выдающимся был академик Я.К.Грот преподававший обоим братьям с 1853 года русский и немецкие языки, историю и географию. В конце образовательного курса Александру были сообщены начало юридических и политических наук приглашёнными для этого профессорами Петербургского и Московского университетов, в числе которых был К.П.Победоносцев, сыгравший в последствии столь важную роль в царствовании Александра. В 1861 году ему преподавал курс тактики и военной истории М.И.Драгомиров, будучи ещё молодым капитаном. Кроме того, в 1865 и 1866 годах Александру был прочитан известным историком С.М.Соловьёвым курс русской истории. Новый император в дни своего детства и юности не готовился быть государём. После окончания образования Александр вместе со старшим братом совершил продолжительное путешествие по России. Самая тесная дружба соединяла обоих братьев. Цесаревич много беседовал с братом о делах управления и всегда прямодушные и разумные взгляды Александра производили на него впечатление: «У Александра, – говаривал не раз цесаревич Николай, – дума чистая, как хрусталь.
Александр был проще, земнее, чем его старший брат, ему нравились занимательное чтение и военное дело. Это был мальчик, но очень любивший учиться и предпочитавший поиграть. Для игр к великим князям допускали детей придворных, и они играли в лошадки, охоту, войну, для чего использовалась игрушечная крепость, специальные построения в Царском селе. Так было в детстве, так оставалось и в последние годы обучения. Эти военные игры преследовали и вполне практическую цель: с малых лет готовить князей к их традиционным обязанностям – быть профессиональным военным. ещё многое но я считаю это основа
